Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

затягнули грімко молоді хорунжі популярну вояцьку пісню. Її вмить підхопили інші, і за хвилину вся кімната гриміла голосним співом.

Скрипнули двері.

У кімнату ввійшов граф Григорій Орлик.

Старшини як співали, так нагло і вмовкли та позривалися з місць.

— Доброго вечора вам, панове! — привітався граф.

— Доброго здоров’я і вам, ясний пане графе! — вигукнули старшини.

— Просимо сідати, — звернувся старий Мирович до графа, — пан Климентій давно вже хотів подавати вечерю, але ми ждали на вас.

— Спасибі, спасибі, панове!..

Смаглявий, схожий на батька, молодий граф Орлик, одягнений був у розшитий золотом камзоль із білим, мов сніг, жабо та мав перуку, згідно з обов’язуючою модою у Версалі. Звичайно, граф полюбляв ходити у своєму військовому мундирі, але мусів переодягатися у вишуканий елегантний одяг, коли йому треба було їхати до Версалю.

— Панове старшини щось співали, заки я прийшов, — мовив граф, окинувши присутніх своїми сірими розумними очима.

— Молодняк, ваша достойносте, виводив пісеньку, що її вельми полюбило тепер вояцтво.

— Справді? Яку ж то?..

— «Прощавайте, я іду в чужі краї».

— Знаю, знаю, — притакнув граф. — Це Вольтера. Його не люблять, але він блискучий ум.

— Язик у нього, мов бритва, — посміхнувся молодий Дубок.

— Гостріший як у твоєї Розалії, — вколов його Макаренко.

Молоді офіцери здержано захіхотали. Їм було відомо, що Дубок крутив роман із вродливою, але вельми гостроязикою орлеанською шляхтянкою.

— Знайшов порівняння, — надув Дубок ображено губи.

Офіцери готові були тут же завести суперечку між собою, але служки пана Климентія стали вносити в кімнату вечерю, а запах смачного борщу, вареників і галушок утихомирив їх і весела старшинська братія почала вечеряти, підливаючи вареники й галушки щедро слив’янкою, грушівкою, наливкою, а то й чистою горілкою.

Граф Григорій Орлик сидів між старими офіцерами свого полку й за вечерею розповідав їм про нараду королівського консиліюму у Версалі.

— Виглядає діло не зовсім весело, — скривився Мирович, почувши про вислід наради.

— Чогось іншого годі нам покищо сподіватися, — говорив граф Орлик. — Московська імперія, що її розбудовує цар Петро, виходить щораз більше на європейську політичну сцену. Це нова сила, якої європейські держави лякаються, маючи на увазі шведську поразку. Швеція знесилена війною. Турки не хочуть зачіпатися з москалями, хоч і вельми тривожаться про своє майбуття, маючи такого небезпечного сусіда. Про Польщу не доводиться тепер і говорити. Вся вона під Петровим чоботом.

— Журбою обгортаються наші серця, — мовив капітан Лелека, — чуючи такі невеселі діла.

— Ех, і доля ж гірка, — зітхнув майор Чуйко.

Граф Орлик побачивши, що старші офіцери посумніли, почав їх розраджувати.

— Це правда, що ситуація несприємлива. Проте падати нам духом не слід. Живе ще козацтво. Мій батько не склав рук, а все діє, що може в обороні України. Багацько козацького брата розсіялося по Европі й всюди наш брат щось чинить в обороні свого краю. Ми таки є силою, яка турбує Петра й творить йому перешкоди…

— Так воно так, — хитав головою Мирович, — звичайно, що не все пропало. Хіба ж наш нарід не переживав різні лиха?! Переживе ще й Петра. Цар не вічний. І йому прийде кінець. Коли ж він дуба дасть, тоді й зміни прийдуть.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.

— Все в Божих руках, — розвів руками Мирович.

— Полтавська поразка припечатала долю України, може й на століття, — хмурнів Бульбенко. — Росія росте в пір’я, і як можна вирватися з-під її кормиги?!

— Як цар помре, напевно будуть зміни, — мислив голосно капітан Приподобень.

— Еге, царя й довбешкою не діб’єш, — закричали молоді офіцери.

— Я все кажу, — мовив старий Мирович, — що все в Божих руках. Ми не знаємо Божих плянів, що Бог готує для нашої землі…

Він хотів іще говорити, коли в кімнату ввійшов пан Климентій і подав графові листа на підносі.

— Тільки що привіз посланець від маркіза д’ю Фре.

— Так? Він жде на відповідь?

— Ні. Просив тільки передати листа ясному панові графові і від’їхав. Дуже поспішав…

Граф Орлик розламав сургуч і став читати листа. По хвилині він поблід і вельми схвилювався.

— Погані вісті, ясний графе? — занепокоївся старий Мирович.

— Пише маркіз д’ю Фре, що французький амбасадор у Стамбулі повідомив його про важке занедужання мого батька, Його Милости гетьмана Пилипа Орлика…

В кімнаті стало тихо…

— А-а-а!..

Магістер Жак Фреро позіхає так сильно й голосно, простягаючись у ввесь ріст під грушею, що лякає вертлявих горобчиків і вони цвірінчать, підстрибують на гілках та приглядаються з цікавістю незнайомцеві, якого вони ніколи не бачили на хуторі, а який, розлігшися безтурботно в садку, смакує раз-у-раз слив’янку з пузатенького жбану.

— Ху! Втомився, хай йому лихо, — крехче пан магістер і потягається ще дужче під розлогою грушею.

— Славна ж слив’янка у цього сотника, — облизує губи пан Фреро, — та багатенький він, — міркує гість, споглядаючи зі садку на просторе багате дворище сотника Олексія Кульбабенка.

Розкинулося воно широко.

Забудоване клунями, стайнями, сажами, дебелими коморами й повітками. Потойбіч саду потягнулися врожайні ниви, а на пагорбі високий вітряк розвісив свої широкі крила.

Житловий будинок сотника Кульбабенка не був вельми панський. Зате просторий, із ганком і багатьма світлими вікнами. Будинок був під новою червоною черепицею, і вона вирізнялася різко своєю червінню серед зелені та солом’яних стріх інших будинків сотникового дворища.

Пана магістра прийняли радо. По-перше, що не казати, він чоловік учений, по-друге, чужинець із далекої Франції,