Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Від мене також, — простягнув і собі письмо граф фон Герц.

Лімез зняв правий чобіт із ноги, й натужившися, крутнув у руках закаблук, що був прикріплений на гвинтах до чобота. У закаблуку був малесенький сховок, куди Лімез вткнув обидва листи, склавши їх у манюський квадратик і закрутивши опісля міцно закаблук.

— Непогано придумано, — похвалив граф.

Пізно вночі Аскер-паша і граф фон Герц попрощалися з Лімезом і, вийшовши непомітно задніми дверима, подалися до своєї гостин-ниці, в якій зупинилися під прибраними прізвищами саксонських купців, котрі прибули до Кенігсбергу продати збіжжя. Місто роїлося від усяких купців, як із німецької землі, так і чужоземних, і вони обидва не викликали ніякої підозри.

Коли ж вони проходили вузькою і темнуватою вулицею на них несподівано навалилася п’ятірка здорованів.

— В’яжіть їх! — загорлав один із напасників.

Аскер-паша і граф фон Герц вихопили блискавично ножі.

На вулиці закипіла завзята боротьба. Напасники, а були це люди Ганса, хоч і їх було більше, падали один по одному, проколені ножами, а побачивши свою поразку, Ганс, заклявши люто, кинувся навтікача, а за ним побігли ще двоє його людей.

— Що це за харцизяки на нас напали? — штовхнув граф чоботом одного з трупів. — Глядіть, ці драбути, зовсім пристойно одягнені. Виглядає, що це не грабіжники.

— Чи бува це не робота Радонова?

— Зовсім можливо, — говорив граф, витираючи ніж із крови. — Ходімо ж скоро геть, щоб не мати клопоту з міською сторожею.

І обидва зникли квапливо в темній вулиці.

Куранти на Кенігсберзькій ратуші вдарли лунко опівніч.

З моря підіймався нічний прохолодний бриз…

На версальську розкішну палату, яка вся мерехтіла сяєвом сотень воскових свіч, лягав уже вечірній сумерк.

Із квітників, які оточували палату широкими колами з трьох сторін, нісся духм’яний запах розквітлих рож і різних квітів, що ними так пишалися версальські огородники.

На палатному подвір’ї було метушливо й гамірно.

Столичне панство з’їздилося на вечірній концерт у палаті, на якому мав виступати скрипаль Кулері, що його вельми полюбляв регент, князь Орлеану Филип II[90].

Всюди метушилася служба, лакеї та дворські наводили порядок між каретами й повозами, котрі залягли все подвір’я й широку дорогу.

У вестибюль версальської палати вливалося хвилею елегантно зодягнене панство. Дами в широких кринолінах, а мужчини у квітчастих одягах, у блискучих штиблетах із золотими та срібними защіпками і обов’язковими палочками у руках.

Не бракувало між панством і офіцерів у розшитих золотом уніформах, високих чоботях із блискучими острогами. Вражав вишуканий багатющий одяг, який переливався грайливими барвами у величезних дзеркалах, котрі сягали аж до стелі, розмальованої чудовими алегорійними картинами.

У невеликій затишній кімнаті, в якій відбувалися звичайно наради міністрів і королівських дорадників, збирався неквапно королівський вужчий консиліюм. Звичайно консиліюм скликав сам регент Филип II, для обговорення важливих державних справ, або кардинал Дубоа, який сповняв обов’язки канцлера французької держави. В останньому часі на наради вже приходив малолітній король Людовік і прислухався нарадам. Аджеж він мав у найближчих місяцях перебрати офіційно владу у свої руки.

Важливе слово в нарадах мав кардинал Андре де Флері, який був учителем короля, і до порад якого Людовік завжди охоче прихилявся. Кардинал Флері був людиною розсудливою і чесною. Його вельми турбували марнотратство та деспотизм регента. Филип II останніми роками нездужав, а всі головні державні справи зосереджувалися у руках канцлера кардинала Дубоа. Кардинал, не бажаючи наразити собі королівського вчителя, з уваги на майбутнього короля, почав притягати кардинала Флері щораз більше до державних справ. Із того радів і сам Людовік.

У кімнаті вже сиділи й тихо шушукали між собою — граф Тарсіє, маршал Беавіль, маркіз Гізот, кардинал Флері і молодий граф Григорій Орлик. За деякий час лакей відчинив двері й у кімнату ввійшов повагом кардинал Дубоа. Всі підвелися і вклонилися кардиналові, котрий, відклонившися, вказав усім, щоб сідали.

— Найясніший наш регент, князь Орлеану Филип II доручив мені, — заговорив стиха кардинал, — скликати вас і обговорити меморію, що її подав гетьман козацької нації, Його Милість Пилип Орлик. Серед нас є всім нам добре відомий, достойний граф Григорій Орлик, син гетьмана, й він зволить доповнити цю меморію. Прочитайте її, достойний графе, — звернувся канцлер до графа Тарсіє. Цей, підсунувши до себе ближче свічника на столі, став поволі читати довгу меморію гетьмана Пилипа Орлика. Меморія була написана, як звичайно, по-латині, й в ній гетьман, ілюструючи положення в Україні, просив французький двір вставитися за українським народом та висловив жаль, що бравншвайгський довголітній конгрес[91] обійшов мовчанкою справу козацької нації.

— Що ясний пан граф схоче ще додати до цієї меморії? — глянув на Орлика кардинал Дубоа, після того, як граф Тарсіє закінчив читати.

— Ваші Еміненції, милостиві панове, — склонився молодий граф, — вам відомо вже з меморії мого батька, що московський цар давить Україну й волелюбний козацький нарід. Цар Петро намагається перетворити козацьку країну у провінцію своєї держави. Франція є сигнатором постанов бравншвайгського конгресу, згідно з якими всі європейські держави повинні змагати до встановлення тривалого справедливого миру в Европі. Як можна говорити про справедливий мир, коли козацька нація опинилася в такій неволі? Я прилучуюся до слів мого батька, козацького гетьмана й прошу світлий консиліюм підтримати його меморію…

Граф Орлик глянув уважно на присутніх. Не сподівався від них багато. Насправді, ніхто з них не був наставлений неприхильно до України. Всі вони ставилися прихильно до козацької нації. Але Орликові було відомо, що французькі політичні кола воліли не загризатися з Москвою, тим більше в часі, коли був підписаний мир між Росією і Швецією, що ним закінчилася 20-літня війна між тими державами. Не вийшло теж нічого з плянів гетьмана