Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Все лихо почалось од того, як однієї гарної погідної днини, у город наїхало чимало купчиків із сусіднього города Галок. Стали вони собі ярмаркувати, продаючи свій крам — сукна, свитки, жупани, пояси, хустки, юбки, поливані миски, макітри, дерев’яні барила, бочілочки, ложки та різну хатню потребу.

«Що ж приїхали, то хай собі й торгують на здоров’я, — міркують хмелівчани, займаючися своїм ділом. — Хіба ж ми не ярмаркуємо в їхньому городі?»

І був би торговий день проминув, як Бог приказав, безтурботно й мирно, коли б не трапилося щось таке, що заставило статечних хмелівських міщан торопіти з дива, а городську сторожу розняти роти з несподіванки.

Збираючи пляцове[83], городська сторожа зустрілась з рішучою відмовою гальських купців платити вимагане пляцове.

— Що таке? Чому? — захвилювалася сторожа. — Хіба ж ви не платили раніше пляцового?..

— Е, це було раніше, — говорять купці з Галок, — а в початку цього року нас звільнено від такої оплати.

— Як це звільнено? Хто звільнив? — хвилюється сторожа, а з нею і міщани, насунувши купою до возів гальських купчиків.

— Ваш магістрат, — одказують купчики.

— Що? — дивуються міщани. — Це щось немислиме… Ніколи такого не бувало. А’мо, ви неправду нам мовите, — сумніваються вони.

— От тобі на, — сердяться гальські купчики, — в нас і достовіреніє[84] мається.

— Справді? — допитуються недовірливі хмелівчани.

— Еге ж. Ось і почитайте, — тицяють купчики хмелівчанам під ніс велику папір’яку з округлою городською печаткою. Грамотніші міщани миттю вичитують в папір’яці, що гальські купці справді звільнені від пляцового в городі Хмелеві в торгові дні на п’ять років, почавши з першого январ’я, року Божого, 1723.

— Що ж це таке? — галасають міщани. — Ми мусимо платити пляцове у своєму городі, а магістрат звільнив посторонніх купців, невідомо чому і про що.

— Ходімо до ратуші! — кричать цеховики.

— Ходімо, ходімо! — підхоплюють міщани, й великий натовп із криком і галасом суне до ратуші.

Перед ратушею натовп зупиняє магістратська сторожа.

— Вам чого й кого треба?

— Хочемо говорити з городовим отаманом.

— Не можна, — відказують дебелі магістратські возні.

— Як то не можна? Чому?!

— А так, що не можна, — повторюють возні, — бо пан отаман тепер засідає з панами райцями.

— То й добре. Нам треба теж і з райцями говорити.

— Велено нікого не пускати, — впираються возні.

— Ідіть і викличте городового отамана, — настоюють сердиті міщани, — а то як урвемося в ратушу, лихо буде…

Магістратські возні починають пересварюватися з міщанами.

Коли це на ганок вийшов і сам городовий отаман Антін Біловід.

— Що це за галас тут піднявся, — глядить він суворо на міщан, — чого вам треба, люди добрі?

— Що це ви тут якісь порядки нові заводите й нас кривдите? — кричать сердиті міщани.

— Бузувіри несовісні!

— Про свою наживу тільки й дбаєте!..

— Тихіше, — підносить руку городовий отаман, — хай один хтось скаже толком, що це вас так стурбувало.

— Хочемо знати, — зняв шапку й поклонився отаманові чинбарський цехмайстер Дам’ян, — чому це гальські купці не платять пляцового та ще й нахвалюються, що не платитимуть його впродовж п’яти років? Чому їм така польза?…

— О, це тому ви шумите, — кривиться городовий отаман. — Ми в магістраті рішили дати їм таку льготу[85].

— Чому?

— Беремо в них великий заєм.

— Навіщо?

— Це наше діло.

— Ми повинні знати, що діється в нашому городі й що магістрат радить.

— Не будьте такі мудрі, — огризається городовий отаман.

— Коли магістрат требує займу, — мовить старий міщанин Гарасько, — то слід було скликати сход і роз’яснити людям у чому діло, а не чинити самовільно таку нам некорисну пользу гальським купцям.

— А ти не збирайся поучати нас, — сердиться на Гараська городовий отаман.

— Не гримай, отамане, на статечну людину, — підступає ближче до ганку цеховик Тихон.

— Так, так, — підхоплюють міщани, — хай не зазнається, а скаже толком у чому діло.

— Це діло вас не касається.

— Як не касається, — ще дужче дратуються міщани, — податки знаєте з нас здирати, а коли що до чого, то, вас, мовляв, не стосується…

— Не стосується тому, що гальські купці дали нам гроші на нашу сотню.

— На сотню ми даємо збір, — хвилюються міщани, — навіщо ж ще додаткових грошей?

— Тому, дурні голови, — сердиться городовий отаман, — що сотня збирається в похід. Треба їй придбати зброю, коней та й всякого похідного добра. Ви ж поза збором і зломаного гроша не даєте на сотню. Хіба ж я вас не знаю?!

— Не ображай нас отамане, — сопуть сердиті міщани.

— Магістрат должен був скликать сход і сказати людям у чому діло.

— І чого б то ми мали вас слухатися, — береться під боки городовий, глянувши на своїх стражників, котрі споглядають зневажливо на натовп, — ми начальство в городі, за нами пан сотник, а за паном сотником і ясний пан полковник. Ми їх слухаємо, а не вас…

— Ого! Тоді хто ми по твоєму?! Від мачухи? — ображаються міщани.

— Ти, отамане, не во гнів тобі кажучи, вельми негоже чиниш, — мовить вайлуватий цехмайстер Омелько Гнилиця, — сход треба було скликати та й розтолкувати людям що воно, як і куди. Негоже ти вчинив, ніяк не гоже…

— Не мудруй Гнилице, — покошується на цехмайстра городський писар Тодосій, що й собі вийшов із ратуші, — сход дєло сложноє. Треба прошеніє