Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

піднести заздоровицю за царя Петра. Він радів, що Вельямінов саме виїхав тоді до Києва, і не мусів терпіти присутности зненавидженого царського вислужника. Для наказного гетьмана була й нагода зустріти козацьку знать, погомоніти зі знайомою старшиною, і він після обіду підходив до полковників, сотників, отаманів, ручкався з ними та приязно розмовляв. Молодь вже витанцьовувала, та й дехто зі старших теж пускався у жвавий танок.

— Ге, ге!.. Пане товаришу, — правив Апостол генеральному обозному, — бачу, що ти ще витинаєш метелицю хоч куди…

— Хай їй цур, фу, й втомився я, — крехтав Лизогуб, — не міг одказати своїй хрещениці. Воно ж молоде, пурхає, мов метелик, куди ж мені, старому? Ох, ох, зовсім заморився…

— Дерзайтеся, дерзайтеся, пане товаришу, — підходив, посміхаючись до них, генеральний писар Савич, — альбовім вельце тяжкую годину будемо мати наступного тижня…

— А що таке? — сполохався Лизогуб.

— Нараду созиваєт Вельямінов — це місце, де les extremes se touchent[81]. Боюся, жеби знову звади не було.

— Чорти б взяли того клятого Вельямінова, — супився Лизогуб, — життя вкорочує нам гаспид.

— Чи наказний піде також на нараду? — цікавився Апостол.

— Піде, — притакнув генеральний писар, — «висоцеповажаний», — замітив він із глумом, — зволив теж запросити й гетьмана.

— Хвала Богу, що я не належу до Колегії, — мовив Апостол, — не мушу сидіти разом із таким скурвим сином, як Вельямінов.

— Т-с-с, — смикав його за рукав Лизогуб, — не говори так голосно, бо в москалів довгі вуха.

Але московські гості, далеченько у глибині бенкетної залі, смакували холодні напої, внесені слугами прямо з погреба. Полковник Кошелєв шукав нагоди зустрітися з наказним гетьманом, і коли його товариші стали хмеліти, він підійшов до гетьмана та одвів його на сторону.

— Маю Вашій Милості щось сказати. Вельямінов знову послав донос на Вашу Милість, — проговорив він тихо.

— Т-ак, — звів брови Полуботок, — куди ж він подав донос? У сенат чи до Його Величества?

— Тим разом у сенат. Про те, що канцелярія генеральної старшини проволікає перереєстрацію значних військових товаришів. Та ще й писав, що генеральна старшина проволікає справу прослідження нападу на графа Василія Павловича Юсупова. Ваша Милість пригадують ту голосну подію, коли на хуторі полковника Толстого на графа напали й забрали в нього лист до великого везіра та гроші. Семен Лукич тривожить сенат, що в Малоросії відроджується мазепинство й що козацька старшина тому сприяє. Передумайте те все, Ваша Милосте, щоб не були заскочені новою коверзою нашого бригадира…

— Спасибі, спасибі, пане полковнику, — потиснув йому кріпко руку Полуботок, — твоєї прислуги я не забуду…

Не даючи нічого на виду, Полуботок і Кошелєв скоро загубилися серед гостей. Вдоволений Кошелєв, який не полюбляв Вельямінова, прозраджував час до часу Полуботкові деякі секрети Малоросійської Колегії, що давало наказному гетьманові й генеральній старшині можливість як не випереджувати такі чи інші потягнення Вельямінова проти неї, то бути на них приготованою. Вельямінов не сподівався, що про його замисли дізнається наказний гетьман, а тому він дуже лютився, коли Полуботок або генеральна старшина параліжувала його пляни. Полуботок винагороджував щедро Кошелєва, а мало оплачуваний царською казною полковник радів, що може час до часу покласти у свій гаманець більшу грошову суму.

Гетьман не хотів турбувати нікого з генеральної старшини заслуханою вісткою. Проволока з перереєстрацією значних військових товаришів його не турбувала. Гетьман знав, чому була така проволока, й він зумисне не принаглював полкові канцелярії у такому клопітливому ділі. Що ж до нападу на графа Юсупова, то слідство нічого не могло встановити. Хтось напав уночі на графа, забрав гроші й листа, сказав, що він мазепинець, зник і шукай вітра в полі. Відроджується мазепинство в Україні, — жалівся Вельямінов сенатові. «Що ж, дай Боже, щоб воно відроджувалося якнайсильніше», — посміхався в душі гетьман, проходячи бенкетною залею.

У недільне надвечір’я довженний весільний поїзд розбавлених гостей, у каретах, повозах а то й верхом, виїхав із Глухова на хутір Лісовика. З гостями їхала й музика, а молоді козаки гарцювали на конях та гримали з пістолів.

При зачинених воротях весільний поїзд зупинили молоді козаки з оголеними шаблями. Вони домагалися окупу, й молодому довелося дати їм кілька червінців і пляшку горілки. Тоді ж козаки відчинили ворота й впустили у двір весільний поїзд. Зайшовши у світлицю, свашки й весільні брати молодої посадили молоду на покутті, а коли прийшов молодий із дружками, почали по звичаю спорити за почесне місце на покутті.

— Випийте, молодички, та й опустіть нам це місце, — наполягав старший дружко.

— Ми могоричу і так нап’ємося, — відповідали свашки, — а за місце візьмемо.

— Нам усього місця не треба, а тільки того, що покрите, — вказував старший дружко на молоду, яка сиділа покрита великим вишиваним платком.

— Е, голубчику, те покрите місце в нас дуже дороге.

— Скільки ж вам грошей за нього?

— П’ятдесят червінців.

— Ох лишенько! Так дорого, — наче бідкався старший дружко.

— Ну нате вам, — клав він кільканадцять червінців на тарілку.

— Ні, ні, всі давай, — кричали свашки й весільні брати молодої.

Старший дружко доклав іще червінців.

— А тепер усі?

— Усі, усі! — кричали весільні брати.

Тоді випили всі за здоров’я молодої.

З черги молодий обдаровував Лісовика і його ближчу родину багатими подарунками. Після роздачі подарунків ділили коровай. Старший дружко, помолившись Богу, підійшов до столу, на якому лежав коровай, та й проказав: «Як цей хліб має перед нами служити, то лучше ми перед ним послужимо. Благословіть, батьки, цей хліб святий на мир роздать!». Старий Лісовик і обидвоє Черниші відповіли: «Хай Бог благословить!» Тоді старший дружко перерізав коровай навхрест, обрізав шишки на ньому і подав їх батькам молодого й Лісовикові та Усті, котра заступала молодій матір, приговорюючи: «Ось, вам, батьки, гостинець од молодих дітей». Батьки відклонилися і сказали: «Спасибі молодим і вам за цей гостинець». Тоді роздавали коровай. Після роздачі короваю служки стали подавати