Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Як ти ж?! Певний ти, що вона не відступить від тебе, коли тобі прийдеться брати важкий хрест та йти на Голгофу?! Таке може статися. Не зрадить вона тебе, Павле? — глянув понизливо архимандрит на гетьмана.
Полуботок одповів не відразу.
Мовчав.
Глянув на божник, у якому красувався мініятюрний іконостас із суворими потемнілими образами, лямпадками, сушеним роменом, м’ятою та іншим пахучим зіллям.
У келії було затишно й тепло. Вогонь у грубці стрибав і звивався вузькими змійками, то спалахував широкими язиками, з яких розходилося у келії приємне тепло, яке так розморювало й тягнуло до сну втомленого гетьмана.
— Гм… чи не відступить та не зрадить його генеральна старшина у критичній хвилині?..
Думав і передумував про те не один раз.
Адже ж відступила від Мазепи. Правда, не вся. Але вельми мало лишилося старшин, вірних Мазепі. Перебирав у думках отих собі найближчих. Виглядало, що вся генеральна військова старшина була за ним. Крім неї, було ще багато значних військових товаришів, сотників, осавулів та й чимало відслужених старих козарлюг, котрі ніколи не кривили душею у своїй військовій службі своєму народові та вітчизні, ненавиділи москалів, а ще дужче царя Петра, їхнє слово важило багато серед козацтва. Воно прислухалося до їхніх слів. Справжніх, щирих оборонців прав і вольностей козацької землі було багато серед козацтва. Полуботок про це знав.
Немає сумніву, що він матиме підтримку в боротьбі за збереження прав і вольностей Гетьманщини. Знає це й генеральна старшина. Хіба ж вона не бачить, що наказний гетьман уже підняв і двигає важкий хрест?!
Ох, який же важкий!..
— Ні. Не мислю, же зрадить мене й відступить від мене, — мовив гетьман. — Вона знає і бачить зловмисні наміри Петра…
— Важкий час надходить для нашої отчизни. Скорбні думки огортають і мене грішного, — зітхнув архимандрит. — Церква наша свята теж терпить від Петрової безбожної наруги. Цар забирає в Московщину наших церковних світочів. Золоті мітри ваблять не одного. Наші архиєреї сидять нищечком і дбають про свою земну суєту. Мало хто з них турбується про вітчизну…
— Не всі вони такі, кире Йосифе, — замітив гетьман.
— Не кажу, що всі, — застерігся архимандрит, — але серце мене болить, коли бачу, як владики турбуються усердно про свою привату, а не про добро Церкви й отчизни…
— Що ж, вдачу людини нелегко змінити, — розвів руками Полуботок. — Церква стала багатою, тож і владики багатіють. Хіба ти, кире Йосифе, не багатий, га?!
— Бог із тобою, Павле, — обрушився архимандрит, — і говориш таке. Що манастир наш багатий, нікуди правди діти. Але ж я тільки завідую манастирськими добрами. Вони ж не мої власні…
Полуботок посміхнувся незамітно. Звичайно, що манастирське чималеньке майно не було власністю архимандрита Йосифа, але він розпоряджав тим майном, мов своїм власним, не відчитуючись за нього перед ніким. Що кир Йосиф був скупуватий і полюбляв кріпко грошенята, це одне діло, а що він любив Україну і ненавидів москалів, це друга справа. Саме те й зблизило наказного гетьмана з киром Йосифом іще за життя покійного гетьмана Скоропадського.
Ставши наказним гетьманом, Полуботок зміркував, що стає на нелегкий змаг з Малоросійською Колегією, за якою стоїть цар, велика армія, сенат і адміністрація московської держави. В такому змагу йому буде потрібна всяка підтримка. Хай вона буде тільки тиха, непомітна, сповидна, не лише від козацької свідомої старшини, але теж і від свого духовенства й чернецтва. Тому він і зв’язався тісніше із проворним і біглим архимандритом Йосифом. Нащупувати грунт серед ієрархів і верхівки монаших чинів могла робити найкраще духовна особа, яка не звертала на себе увагу московських шпигунів і донощиків. Для такої тонкої дії потрібно було хитрої, меткої і обережної людини, яка б мала доступ до церковних достойників. Таким саме й був архимандрит Йосиф Благовецький. Вихованок Могилянської Академії, дбайливий адміністратор багатющого Свято-Преображенського манастиря на Київщині, в душі мазепинець, надавався найліпше до такого рисковного діла, за яке легко можна було помандрувати в кайданах на Сибір, повиснути або не вийти живим із московських чи петербурзьких в’язничних підвалів.
Полуботок, знаючи добре погляди кира Йосифа, був певен, що йому вдасться вмовити архимандрита.
Не помилився.
— Гаразд, — мовив архимандрит, вислухавши Полуботкову річ, — зроблю це для тебе, Павле.
— Не для мене, кире Йосифе, не для мене, — повторив Полуботок, — а для нашої отчизни, для України…
— Ти рекл єси, — проказав тихо архимандрит, — для нашої отчизни — України.
— Спасибі тобі, кире Йосифе. Не забуду довіки твоєї помочі.
— Чинитиму, що буде можливе, — говорив архимандрит. — Мушу діяти вельми обережно. Наскороруч нічого не вийде, та й вельми небезпечно. Сам знаєш який тепер час…
Так оце і тепер у дорозі на Київщину наказний гетьман заїхав у першу чергу до Свят-Преображенського манастиря. Реляція кира Йосифа його порадувала. За короткий відносно час проворний архимандрит успів уже розкусити, чим дишуть три архиєреї та кілька протоігуменів. Звичайно, що вони вельми бояться, але коли б що й до чого, тоді вони підтримали б наказного гетьмана, якому, на їхню думку, й бути виборним гетьманом.
Заночувавши в манастирі, наказний гетьман вибрався другого дня оглянути рудню, яка належала до маєтків козацького війська. За вигідними критими залубнями, на яких красувалися Полуботкові знаки, їхали компанійці, а за ними тяглися залубні з гетьманським почетом, їхала служба та скрипіли сани, навантажені всяким подорожним добром.
Гетьманські залубні пробігли густим лісом і, вихопившись із нього, помчали швидко засніженими полями.
Проїхавши почерез декілька сіл, що їх хатки ледве виглядали з-під товстющого снігового кожуха,
