Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Це, панове цеховики, декрет військового генерального суду, — став повагом мовити Коцюба, — за яким млин у літинському присілку належить мені з першим февралем цього Божого року. Генеральний військовий суд вас об том ознаймуєт, жеби ви, ані ніхто інший, не мав ніякого діла в дальшому до того млина, мені й моїм нащадкам належного, а хто чинитиме несубординацію тому декретові, буде під виною і неласкою військового генерального суду…

— Ох лишенько, — забідькалося жіноцтво.

— Що це, бгатці, за кага Божа на нас падає? — захвилювався старий майстер Юхим, відомий із своєї кумедної вимови.

— Ми ще не одержали такого декрету, — мовив стурбований пан цехмайстер.

— На днях його одержите, — говорив райця. — Я одержав його вчера, а знаючи, жи ви маєте нинька ваші збори, прийшов вам оний декрет ознайомити. Так отож, панове цеховики, млин тепер таки мій, і про нього забудьте. Проте, жеби ви не мали поганої мислі про мене, я даю вам сто червінців…

— Як це розуміти? — насторожився пан цехмайстер, підозріваючи знову якесь лукавство підступного райці.

— Зовсім просто. Військовий генеральний суд призначив мені млина. Жеби ви не були кривдні, я дарую сто червінців на ваш цех…

— Бгатці, — підвівся майстер Юхим, — не пгиймаймо його ггошей. Генегальний суд пгизнав непгавно млин гайці, і нам тгеба подати негайно супліку ясновельможному панові гетьманові.

— Добре говорить майстер Юхим! — закричали молоді цеховики.

— Супліку подаймо гетьманові!

— Наш заслужений майстер, братчик Юхим висловив, щоб послати супліку ясновельможному панові гетьманові, — звернувся пан цехмайстер до братчиків, — чи всі тако мислите?..

— Усі! — закричали цеховики.

— Так і буть, — прорік пан цехмайстер, — за твоє великодушшя спасибі тобі, достойний пане райцю, але твоїх грошей ми не приймемо, бо з твого великодушшя проглядає велике лукавство. Коли б ми прийняли твої гроші, тоді замкнули б собі дорогу правуватися з тобою. Хитрий ти, але й ми дещо вчилися. Генеральний військовий суд присудив тобі несправедливо нашого млина, а ми внесемо рекурс[71] до ясновельможного пана гетьмана. Він більше справедливий, як його суди…

— Правда, правда, — закричали цеховики.

— Про мене, — здвигнув плічми райця, — можете рекурсувати до Його Милости. Вонтпю[72], жеби вам щось поміг рекурс. Вогулі[73] ви невдячники, — надув губи Коцюба, — я до вас із серцем, а ви до мене з перцем. Хай буде й так. Не хочете моїх грошей, обійдеться. А млин таки мій, і вам тепер зась до нього…

— Це ми ще побачимо! — скипіли молоді братчики.

— Дулю ви побачите, он що, — розсердився райця, — отакенну дулю, — тут він показав дулю на глум братчикам і, схопивши шапку з лавиці, швидко покрокував до дверей.

— Сірячки! — вигукнув він, грюкнувши дверима.

Хвилину панувала в гостинній мертва тиша. Потім зірвався крик і галас. Братчики лаяли й обзивали райцю, молодші поривалися бігти надвір і були готові нам’яти боки Коцюбі, але їх стримав пан цехмайстер та уговорив, що це може мати погані наслідки для цілого цеху. Цеховики довго хвилювалися, галасали і врадили, що як тільки прийде декрет із канцелярії військового генерального суду, тоді подадуть негайно рекурс до Його Милости наказного гетьмана.

Веселий настрій у гостинній пана цехмайстра Безвухого геть пропав. Лише по деякому часі молодь розворушилася й почала знову танцювати.

Пізно ввечері старі братчики вибиралися тюпати додому й дякували цехмайстрові за гостину. В гостинній порідшало, й молодь весело розтанцювалася. Доволі пізно вночі до гостинної ввалився неждано здоровенний москаль у військовій формі зі шаблею. Він був кріпко п’яненький, так що ледве тримався на ногах.

— Ого! — вигукнув він. — Здесь справжній бенкет… І дєвушкі красиві… Хто здесь хазяїн? — наливай, брат…

— Це підканцелярист Акакій з Малоросійської Колегії, — сказав Зінько півголосом цехмайстрові, — відомий п’яниця й бешкетник…

— Чого тобі, чоловіче добрий, треба в нас? — підійшов пан цехмайстер до Акакія. — В нас цехові збори, й ти в нас непрошений гість. До того ж ти п’яний…

— Яке тобі діло, що я п’яний, — загаласав москаль, — та й взагалі я не п’яний, — заточився він, — ти ото мені чарку налий, а ні, то я сам візьму… й поплясати хочу… он з тією красивою баришнею, — підступав, хитаючися, до Мотрі Горішньої, соромливої красуні, за якою уходжував цеховий братчик Зінько.

Дівчата, лякаючись п’яного підканцеляриста, відступали й ховалися за братчиків.

Зінько заступив дорогу москалеві.

— Слухай, москалю, — мовив він сердито, — чого це ти непрошений вліз, мов ведмідь, до нашої господи? Йди собі геть, поки ми тобі не натовкли твою погану пику!..

— Як ти смієш до мене так говорити?! — закричав Акакій. — Я підканцелярист…

— Будь ти собі й сам генерал, — раз ти п’яний, йди додому й не пакости добрим людям.

— Мені з тобою, хахол, нічого говорити, я хочу плясати.

І п’яний москаль рвонув Мотрю за руку. Дівчина закричала й стала пручатися.

— Пусти дівчину, москалю, — скипів Зінько й схопив за груди підканцеляриста. Акакій рвонувся і бризнув Зінька в щелепу, аж той поточився й був би гепнув на долівку, якби його не підхопили братчики.

— Ах ти ж клятий! — залютував Зінько, кидаючися на москаля.

Підканцелярист був здоровань. Він так і гамсолив своїми кулацюрами направо й наліво цеховиків, які накинулися на нього. В гостинній знявся крик. Жінота стала втікати до другої світлиці. Із грюкотом переверталися столи й лавиці, жалібно задзвеніло товчене скло, розсипалися по долівці пиріжки та пампушки, хрумотів під ногами побитий посуд.

Врешті підканцеляриста таки витурили в сіни, а там і надвір. Зваливши його у сніг, братчики прийнялися його лупцювати й дубасити попід ребра.

У гостинній всі втратили охоту довше гостювати.

Братчики тяглися зніяковіло до