Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Що каже суд? — загомоніли братчики.

— Нічого, — розвів руками пан цехмайстер.

— Як це нічого? — заволав голосно хтось із молодших братчиків, — адже ж наш позов був внесений вже давно. Доки ж можна ждати?!

— Це правда, що позов був унесений ще за життя покійного гетьмана Мазепи, — говорив пан цехмайстер, — ви, достойні братове, знаєте, жи райця Коцюба знається близько з полковними суддями, а тому нам так важко виграти наш позов.

— Крук крукові ока не виклює, — міркував голосно старий майстер Шило.

— Правда, правда, — сердилися цеховики, — що ми значимо для полкової знаті? В їхніх очах ми сірома… Коцюбові ж грошенята вони полюбляють кріпко…

— Хабарники нікчемні!

— Споганюють козацьку честь!

— Наживаються людською кривдою та салом поростають, — ремствували братчики.

— Послати треба нам жалобу прямо до наказного гетьмана, — вигукнув хтось із молодших майстрів.

— Правильно! Пишімо жалобу до гетьмана, — підхопили цеховики.

Цехмайстер став їх уговорювати.

— Не гарячіться, братове. Жалобу не можемо подавати, бо ж генеральний суд нам нічого не відповів. Якщо б суд одхилив наш позов, а мислю, жи так може вчинити, тоді будемо писати жалобу прямо до гетьмана.

— Може б, хто нас посекундував[66] у генеральному суді? — вкинув і собі слівце цеховий скарбник, майстер Дубко.

— Воно то можна шукати якогось дигнітаря[67], але це нелегке діло, — мовив пан цехмайстер, — говорив-єм із деким з полкової старшини. Бояться. До полковника нам зависокі пороги. Він і слухати нас не стане.

— Нема правди на нашій Україні, — хвилювалися братчики.

— Зачув-єм, — говорив далі пан цехмайстер, — жи наш наказний хоче гостро братися до суддів. До полкових і генерального, й що хоче викорінити підкупство, що розвелося, мов язва, в судах…

— Дав би Бог!..

— Як же ж таки нам буть з млином? — впиралися молоді майстри.

— Може, напишім іще раз прошеніє до генерального суду, щоб розглянув нашу справу, — мовив пан цехмайстер, — побачимо, що з того вийде. Як би там не було, млина не відступимо Коцюбі!..

— Не віддамо, не віддамо! — закричали братчики.

Вечоріло.

У гостинній заясніло світло. Позасвічувано товстющі свічки, й у їхньому світлі снувалися хвилясті струмки диму.

Надворі тиснув мороз і розмальовував чарівні візерунки на вікнах гостинної.

Підкинувши полін у ватран, бо в гостинній похолоднішало, цеховики закінчили збори й стали знову гостюватися.

У гостинну повходили жіноцтво й молодь, і в ній повеселіло. Хтось із молодих цеховиків уже грав на скрипці, а Зінько, штукар на всі руки, побренькував на бандурі, і вкоротці в гостинній завирував танок. Статечні цехові братчики й собі весело притупували, дивлячись, як молодь витанцьовувала. Навіть пан цехмайстер не втерпів і пішов у танок, а пані цехмайстрова вертілася у танку, мов дзига, видзвонюючи дукачами.

Усім було весело.

Здавалося, що ніщо того вечора не замутить веселощів цехового братства, проте, як кажуть, лихо не блукає по лісі, а чіпляється людей. Так оце воно й нагрянуло неждано й на розбавлених цеховиків, їхніх зацних дружин та молодь.

Коли молодь витанцьовувала горлицю, а братчики дудлили калганівку, ввійшов у господу насподівано не хто інший, а сам глухівський райця Касіян Коцюба. Угледівши його, цеховики отетеріли.

Цеховий братчик, скарбник Дубко як підносив кухля до рота, так і впустив його, панові цехмайстрові урвалась мова, а хтось з молодших братчиків, мотнувши головою, вгрівся нею болюче об комоду.

Несподіваний прихід райці Коцюби так заскочив і сполохав цеховиків, що й музика обірвалася, і танцювальники зупинилися в півтанку.

— Щоб таке, панове братчики? — мовив, посміхаючись лукаво, райця, — ви наче злякалися мене? Хіба ж я бусурман, хорони Боже, чи що?..

Поки пан цехмайстер успів розняти рота, Коцюба пройшов повагом по гостинній та підійшов до покуття. Тут він зняв свою боброву шапку, поклонився образам і, поклавши шапку на лавиці, розгладив свій пишний вус. На ньому аж миготів луданний жупан, червоніли сап’янці, а на руках блищали дорогі персні.

— Оце я завітав на ваші збори, — загомонів Коцюба, — щоб скласти вам моє уважаніє, бо ж вас вельце респектують у Глухові. Всі знають, жи ви кебетний[68] люд, мислячий про публікум боно[69], а не якась вонптивна гуфа[70]…

Прикинувши двоє слівець по-латині, райця ще більше збентежив цеховиків. Вони зметикували, що Коцюба прийшов, напевно, з якимсь лукавством, а то й з лихими намірами.

Перший отямився таки пан цехмайстер Безвухий.

— Вітаю достойного пана райцю в моїй скромній господі, — мовив він, кланяючися Коцюбі, — ми вельце раді, жи ви не погордили нами і власною зацною персоною зволили завітати. Чим хата багата, тим і рада, — підніс він чарку гостеві.

— За ваше і всіх цеховиків здоров’я! — підніс чарку райця.

— Пийте на здоров’я! — загомоніли братчики.

— Добряча у вас калганівка, — мовив райця, вихиливши чарку, та й став закусувати пиріжком, — добряча вельми, — говорив він, — така, що й на гетьманський стіл не соромно подати. Спасибі, що почастували… Я, так сказать, не буду вас довго клопотати. Дільце у мене маленьке до вас, — тут Коцюба й вийняв із кишені свого луданного жупана здорову папіряку з притороченою до неї круглою печаткою.

У пана цехмайстра похололо на душі. «Неодмінно якесь лихо», — мигнула йому думка.

Райця Коцюба розгортав неквапливо папіряку, споглядаючи при тому лукаво на цеховиків, котрі насторожені підходили й собі ближче до покуті.

— А що таке? — промовив пан цехмайстер,