Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Та ще підношу заздровицю, — продовжував гетьман, — за всіх мужніх і хоробрих козаків, які перебувають далеко поза нашою отчизною на бранях та роботах, щоб Бог охоронив їх і щоб вони повернули живі й во здравії до своїх родин!..

— Слава! Слава!..

— Підношу заздоровицю в честь нашого Ясновельможного Пана, наказного гетьмана! — грімко крикнув генеральний суддя Черниш.

— Vivat! Vivat! — залунало в залі.

— Слава гетьманові! — кричали молоді старшини.

Полуботок обняв генерального суддю.

— Спаси-біг, приятелю! Спаси-біг вам, дорогі гості! — зворушено говорив він, кланяючись на всі сторони.

Оркестра заграла «Та немає лучче, та немає краще, як у нас на Україні», молодь підхопила, й за хвилину заля гриміла від гучного співу тодішнього козацького славня.

Пісня могутніла, а її відгоміння виривалося назовні, неслося ген-ген далеко по засніжених полях і тривожило тиху морозну новорічну ніч.

Гості забавлялися довго. Молодь витанцьовувала, а старші порозходилися по кімнатах. Випивали, грали в кості або гуторили. Деякі старшини вибиралися додому і, прощаючись, дякували гетьманській парі за гостину. Хто ж хильнув забагато, волів заночувати в гостинному дворі гетьмана, і для таких служба готувала нічлігові кімнати. А що міцні гетьманські напої зламали не одну тверду козацьку голову, то нічліжан набралося чимало, й маршалкові двору довелося добре спітніти, поки він їх порозміщував.

Новорічна забава скінчилася пізно вночі.

З гетьманського двору почали виїздити одні залубні за другими, з кінною охороною або без неї. Старші їхали в закритих залубнях, що виглядали, наче повози з віконцями, а молодь — у відкритих, закутавшися в шуби.

Молодий Черниш відвозив Галю до Глухова, де старий Лука Лісовик мав власний дім. Сам же він не захотів їхати вночі ані до Глухова, ані вертатися на свій хутір. Уперся, що не хоче товктися по вибоїнах ніччю, й Галі не вдалося намовити батька на від’їзд.

А може, старий учинив так навмисне — хотів зоставити молодят самих?..

Баскі коні видзвонювали багатою збруєю і дзвіночками, а візник намагався за всяку ціну обігнати й випередити інших.

Мчали залубні, а з-під копит іскорки скакали. Під полоззям голосно скрипів сніг.

Галя, закутана в теплу шубу, тулилася до нареченого.

Відчувала втому.

Дзеленчали дзвіночки…

Сколихували довколишню тишу, що розсипалася всюди білим килимом, на якому мороз хвацько витанцьовував гопака і бризкав по снігу сотнями блискучих іскорок.

Морозна, ясна й тиха ніч огортала простір, заколисувала Галю до сну.

— Петрусю, любий мій!.. — шепотіла вона тихесенько.

Попри них проскакували залубні, запряжені буйними сивими кіньми. Різноголосо дзеленчали дзвіночки.

Цитьте!..

Вкінці януарія[64], коли Глухів приховувавсь у глибокому снігу, а мороз скубав немилосердно перехожих, червонив їм щоки й носи та заганяв їх чимдуж до теплих хат, глухівський шевський цех відбував свої річні збори.

Припали ці збори на останню неділю януарія, а що це була важлива подія для цехових братчиків, тож кожний з них готувався до неї вже заздалегідь. Хто справив собі нового жупана, хто з майстрів споглядав ласкавіше на своїх челядників, обавляючись, щоб, бува, вони, капосні, не стали пащекувати на зборах, а хто заходив по вечорах до цехмайстра Спиридона Безвухого та довгенько з ним шушукався.

Самому цехмайстрові набралося стільки клопітливих справ, що він мотався зранку до пізньої ночі, галасав і підганяв усіх, а найпаче своїх челядників, обділяючи теж щедро потиличниками своїх двох синків, жвавих хлоп’ят, із якими мав чимало мороки зацний дяк глухівського собору Агафій Щука, бо ж вони, втішаючися материнською добротою пані цехмайстрині, не вгавали у своїх витівках у школі, а коли ж не помагало вговорювання їхнього вчителя, шановливого дяка Щуки, тоді цехмайстрові приходилося перетягнути їх обидвох ременякою, і на якийсь час наставав спокій у цехмайстровій господі.

Напередодні цехових зборів у дворі цехмайстра Безвухого аж ніяк не було спокою. Туди нахлинула жінота, вкоротці цілий двір наповнився жіночим гамором і сміхом. Вправні жіночі руки різали м’ясо, патрали рибу, місили тісто, пекли калачі, книші, паляниці, бублики та совали у піч здорові чугуни з усякою стравою.

Бо ж, по старому звичаю, цехові збори відбувалися завжди з багатим обідом, що його готувала пані цехмайстриня з допомогою дружин цехових братчиків. Самі ж братчики робили складчину між собою на цей обід. Хто привіз лантух борошна, хто притаскав крупів, хто запашну олію, кадь риби, а багатенький цеховий братчик Лука Синиця звелів синові заколоти вгодованого веприка й відвезти його в цехмайстровий двір, мовляв, знай наших…

Подбати про напої це вже була турбота самого цехмайстра Спиридона. Він торгувався довгенько і вперто зі шинкарем, підсліпуватим Хомою, вговорюючи його, щоб не дорожився вельми й не здирав із нього багато грошей за ці напої. Їх же потрібно чимало. Цехова братія любить потягнути чарчину. Крім неї, будуть іще й гості. Може прийти хтось із городських райців. Часом любить зайти на збори сотник Потічний, може, й сам протопресвітер Методій загостить із протопопами. Ці ж вельми полюбляють такі оказії.

Цехмайстер, вимотавшися зі шинку, почмихував невдоволено. «Бісів Хома зідрав усе-таки багацько грошей. А ще й доведеться дати отцю Методієві за відправу в неділю», — міркував він, простуючи до собору, щоб погомоніти з отцем протопресвітером. По дорозі цехмайстер перестрітив та перекинувся слівцем із наймолодшим цеховим братчиком Зіньком, який обходив цехових братчиків, запрошуючи їх кожного зосібна на річні цехові збори. Вістувати братчиків уважалося неабиякою честю. Зінько, входячи в хату цехового братчика, хрестився набожно до ікон, опісля з повною повагою розгортав цехове знамено — шовкову плахту, на якій красувався вишитий кустарно чобіт, і кланяючися низько братчикові, проказував урочисто: «Прошу покірно прийти в неділю на річні цехові збори». Йому за це підносили чарку й пригощали пиріжками, пампушками, борщиком чи холодцем і тицяли йому дрібну монету. Обгодований і вдоволений Зінько пізно ввечері кінчав обхід цехових