Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

В неділю правилася в соборі урочиста Служба Божа. Цехові братчики у святкових жупанах та в обов’язково нових чоботях стояли у храмі по правиці та ще й попереду всіх, із своєю корогвою. Так було заведено, що раз у рік їм належалася така честь — стояти в соборі спереду всіх. Хоч би навіть у храм прийшла вся військова генеральна старшина, цехові братчики не поступились би їй своїм місцем.

Попереду всіх братчиків стояв сановито й статечно пан цехмайстер Безвухий, у зеленому жупані та у нових сап’янцях. Він щораз хрестився розмашисто, тут же нишком споглядаючи на сутулуватого, тяжко грошовитого глухівського райцю Касіяна Коцюбу. Обидва вони були великі недруги. Здавна вже.

Діло пішло з того, що ще за гетьманування Мазепи, хай чужа земля буде йому легкою, як згадує пан цехмайстер частенько, багатий бездітний цеховий братчик Дем’ян Крутько, вмираючи, записав для шевського цеху свій млин у літонському присілку. Запис був уведений у глухівських городських актах і видавалося, що все ніби гаразд. Коли ж повмирали свідки, які були при тому, що Крутько записував млина на шевський цех, райця Коцюба загорнув собі млин, заявляючи, що його він одержав від магістрату за свої заслуги для города Глухова. «Стривайте ж бо, як же ж це городський магістрат міг оддати вам млин, коли він наш?» — закричали цехові братчики. «Ваш?» — ніби дивувався Коцюба. «Авжеж, — одповідали братчики, — так і в городських актах записано». «Ніде немає такої записі», — знизує плічми Коцюба. «Як це немає?» — дивуються братчики. «А так, що немає», — проказав преспокійно райця.

Кинулися братчики негайно в магістрат.

Коли і справді. Ні сліду зі запису Крутькового млина для їхнього цеху.

Братчики у крик. Подали магістрат у полковний суд. Для полковного суду вийшла неув’язка. Незручно ж притягати до відвічальности такий сановитий магістрат, як глухівський.

І полковний суд передав справу до генерального військового суду. Відомо ж, що генеральний суд не поспішає. Так оце й позов глухівського шевського цеху з магістратом затягнувся на довгі роки. Не було нічого вирішено генеральним військовим судом за гетьманування покійного Скоропадського, а райця Коцюба так і не мислить віддати млина цехові, бо ж млин вклинюється в його землю. А втім, хіба йому не довелося потрусити здорово гаманцем, щоб підкупити магістратських писарів, щоб вони знищили безслідно в актах Крутьків запис?!

Цехові братчики бідькалися зі свого безсилля. Нелегко їм правуватися з багатющим райцою, який засідає у глухівському магістраті та й водиться запанібрат із полковими суддями, писарями та всякою іншою знаттю.

У соборовому бабинці шушукало тихенько цехове жіноцтво та хизувалося своїми зграбненькими різнокольоровими чобітками, дорогими хутрами, а молоді красуні споглядали крадькома на вродливих компанійців, сердюків і охочекомонних, що й собі прийшли громадно тієї неділі до собору.

Після Служби Божої цеховий люд посунув до цехмайстрового двору і заповнив його простору господу. На покутті засів отець протопресвітер Методій, протопопи, сотник Потічний і найстарший віком цеховий братчик Кузьма. Не забракувало тут теж і дяка Агафія Щуки, якого гонорували[65] цехові братчики за те, що вчив їхніх дітей. Ближче до покуття сіли старші братчики, а далі молодші. А що всі поголодніли, вистоявши довгу відправу в соборі, то й припали відразу до гарячого борщу, вспівши перед тим перехреститися та, схиливши голови, повторити молитву за отцем Методам.

— А чим це ви нас, пане цехмайстре, почастуєте? — звернувся після молитви отець протопросвітер Методій до Безвухого.

— Ось, посмакуєте самі, пан-отче, — мовив цехмайстер і став наливати чарки.

Жіноцтво між тим часом наклало на столи багацько різних страв, нарізаного білого хліба, пиріжків, пампушок, книшів та й собі присіло до столів. У гостинній залунав веселий гамір і сміх.

Говорили про всячину й похмелялися.

Проте цеховим братчикам впиватися не можна було, бо їх іще ждали збори. Тому вони й похмелялися, так сказать, обережно, знаючи, що за ними наглядають братчики з цехової ради. Помітивши, що хтось із цехових братчиків забагато випиває, вони підходили до нього, нашіптували йому тихесенько щось до вуха, що примушувало такого братчика насторожуватися й не розганятися до чарки.

Обід скінчився доволі пізно, і коли гості подалися додому, а жіноцтво, знаючи, що чоловікам слід почати збори, й собі перейшло до другої світлиці, цехмайстер, кахикнувши значуче, підвівся з лавиці.

— Рачив Господь вельцемилостивий діждатися нам сьогоднішнього дня, і ознаймую вам усім, жи відкриваю збори нашого шевського цеху…

Тут Зінько миттю розгорнув цехову корогву й поставив її на покутті під божником. Першою справою було обрання цехмайстра на наступний рік. Тут усі братчики закричали в одно, щоб цех-майстром був і далі Безвухий. Така однозгідність братчиків вельми зворушила пана цехмайстра, й він розкланювався на всі сторони та дякував за честь і пошану. Так само скоренько братчики обрали й цехову раду.

Опісля два братчики взяли під руки й вивели на середину гостинної молодого челядника Омеляна. Почалася церемонія визволення з челядництва у майстри та прийняття Омеляна, як майстра, в шевський цех. Цехмайстер підійшов повагом до челядника, поклав йому руку на праве плачко і проказав урочисто, серед тиші, що настала в гостинній.

— Челядник Омелян, син міщанина Семена Вербового, визволяється сьогодні своїм коштом у шевські майстри…

— Хай живе новий майстер! — заволали братчики.

— Чи хочеш, майстре Омеляне Вербовий, належати до нашого цеху? — питав цехмайстер.

— Хочу.

Тоді до Омеляна підійшов Зінько з корогвою, і майстер поцілував краєчик корогви, а за старим цеховим звичаєм, укинув золоту монету до цехової скарбонки.

Цехмайстер потиснув руку Омелянові, а за ним підходили братчики та поздоровляли Омеляна з його визволенням у майстри.

Обміркувавши ще декілька справ, що їх, як правило, вирішували цехові збори, пан цехмайстер порушив знову справу забраного млина.

— Вельми нас болить, достойні братове, жи минуло багато років із того часу, коли райця Коцюба