Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

У гостинній пана цехмайстра спустошіло.

Коло столу сидів темний, мов хмара, пан цехмайстер Безвухий, смикаючи з досади свій вус та споглядаючи з гіркістю на поперевертані столи й лавиці, побитий посуд, потовчені пляшки й чарки, розлиті напої, й розсипані густяком, почавлені й потоптані пиріжки та пампушки.

Засумував вельми пан цехмайстер, що так нелепсько скінчилося гостювання.

Ніколи раніше такого не траплялося.

Вранці другого дня знайдено у снігу зарізаного підканцеляриста Акакія.

Шевський цех оббігла вістка, що щез із города молодий майстер Зінько.

Мотря гірко плакала.

— Тяжке врем’я настає, — мовили, старі цехові братчики, бачачи, як по Глухові вганяються царські люди, шукаючи за вбивниками підканцеляриста.

Лютував мороз.

Червоне, неначе закривавлене, сонце ще більшу стужу заповідало.

У старого посполитого Цвіркуна забрали пасіку.

Отак приїхало кільканадцять саней із посіпаками сотника Жученка, загорнули зі стебника всі колодки[74] та й поїхали.

Цвіркун не знав, що зі собою робити дивлячись безрадно, як сотникові слуги навантажували колодки, обв’язані щільно соломою, галасаючи при тому та й насміхаючися зі старого пасічника. Цвіркун беріг своїх бджілок, мов ока в голові, і йому стиснулося серце із жалю, коли глянув на опустілий стебник, обложений з усіх сторін гноєм і соломою, що й забезпечувало бджілок від лютої зими.

— Щоб тобі, гаспиде, добра не було, — зітхнув із серцем старий пасічник, згадавши, як це вся його сім’я попала в лихварські тенети сотника Жученка.

Два роки тому було невріддя.

Довелося тоді зазичитися в багатого сотника, щоб прокормити сім’ю. Довжок нібито був і невеличкий. Цвіркуни розраховували, що коли зародить збіжжя, зможуть продати частицю й віддати сотникові позичені гроші. Сталося ж навпаки. Дворічне невріддя рік за роком вдарило дошкульно посполитих. Довелося позичати знову грошей у сотника. Жученко їх дав, але вже на лихварський відсоток. «Оце ми попалися», — бідкалися Цвіркуни, знаючи крутеньку вдачу свого сотника, що його годі вблагати ані вмолити, коли йшлося про грошове діло. Їм так і не повезло зі своєчасною віддачею довгу, й вони кожного дня сподівалися, що на них нагряне грізне лихо — Жученко викличе главу сім’ї й жадатиме грошей. Цвіркунам же нічого продати. На відробіток довгу сотник не годився. Адже ж селяни й так гарують у нього зранку до ночі. «Ох, і лиха година нам настала», — журилися Цвіркуни.

Виклик старого Цвіркуна до сотника Жученка не забарився.

— Ясний пан сотник визиває вас до свого двору! — став у дверях посильний козак.

Довелося старому Цвіркунові надягати кожуха, теплу шапку та, взявши ціпок, потюпати до сотникового двору. Жученко зустрів Цвіркуна непривітно.

— Чому це ти, старий, не віддаєш мені довг, га?

— Не маємо грошей, ясний пане сотнику, — мовив Цвіркун, низько кланяючися пихатому сотникові.

— Мене це анітрохи не турбує, — свердлив Жученко старого пасічника своїм холодним колючим поглядом, — такій сіромі, як оце ти, тільки позичити грошей, а тоді пиши пропало…

— Бог нам свідок, що не маємо звідки віддати, — розвів руками старий Цвіркун.

— Ну, то як бути?..

— Відробимо вам, ясний пане сотнику. В мене сини здорові й невістки. Є кому працювати.

— П-хи, — скривився Жученко зневажливо, — навіщо мені здалися твої робітники? В мене й так повно такої сіроми, як твоя сім’я. Ні! Ти таки віддай мені грішми свій довжок…

— Присяй-бо, ясний пане сотнику, що не можу, — просився Цвіркун.

— Мусиш віддати, — гримав люто сотник на старого пасічника.

— Змилуйтеся! Пождіть ще цей рік. Зо шкіри виліземо, а віддамо вам довг із кінцем року…

— Щось не віриться мені, старий, що ти правду глаголиш, — заткнув сотник руки за широкий шовковий пояс, — звідкіля ти візьмеш грошей?! Довгуєш ти мені чималенько. Гм… мушу передумати… — гомонів Жученко, походжуючи по світлиці свого нового будинку, на стінах якої була розвішена дорога зброя та килими.

— Знаєш що, старий, — зупинився Жученко перед Цвіркуном, що стояв сумирно коло порога, мнучи шапку в руках, — знай моє добре серце. Пожду тобі з довгом до кінця року. Але я мушу мати запоруку від тебе, що ти віддаси мені довг укінці цього року.

— Якої ж це запоруки ви хочете, ясний пане сотнику? — сполохався старий пасічник.

— Ну, ну, не лякайся, — заспокоїв його сотник, — хату тобі не заберу. Навіщо мені здалася твоя ліп’янка або, скажемо, твоя коняка чи корова? От чув я, що в тебе пасіка славна. Колодок скільки маєш?

— Шістдесят набереться, — мовив старий Цвіркун, а серце хололо тривогою.

— Оце й добре, — говорив сотник, — у наступну п’ятницю будь у городському суді. Там і зробимо запись, що коли до кінця року не віддаси мені довгу, я заберу твою пасіку, — всі шістдесят колодок. Чуєш, Цвіркуне, всі шістдесят колодок, — повторив із притиском Жученко, — це за самий довг. За відсотки твоя сім’я відроблятиме мені впродовж цілого року.

— Ой леле, — пополотнів Цвіркун, — так багато?!

— Ти ж як думав? — ніби дивувався Жученко. — Я й так малувато нараховую тобі. Хтось інший запряг би твою сім’ю відробляти йому щонайменше два роки за такі відсотки. Ти будь мені ще вдячний за мою доброту. Та й ти приходитимеш до роботи в моїй пасіці. Мені треба тямущого пасічника, а то в мене є два телепні, а толку з них у пасіці ніякого. Так що договорилися, — мовив сотник, не допускаючи до слова старого пасічника, — жду тебе в суді по полудні наступної п’ятниці. Будеш мати в п’ятницю, скажемо, гроші, принось, і тоді ми в розщоті. Не будемо робити ніякої записі, — насміхався сотник із пригнобленого Цвіркуна, знаючи, що в старого пасічника немає і зломаного шеляга під рукою.

— Бог