Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

гетьманська валка повернула вправо й за деякий час зупинилася серед чагарнику. На просторій галявині копачі гупали кайлами й ламали замерзлу землю. Її потім одбирали, щоб оголити руду, яка тут же лежала під верхнім шаром землі. Руду копали й возили саньми недалеко до здоровенної, побудованої з каменя рудні, яка вся закоптіла й почорніла. Та й довкола рудні сніг геть зчорнів. Такими ж чорними й неймовірно брудними були свитки рудників, котрі розвантажували руду. Внутрі рудні палали великі горнила. Гаряч була така велика, що рудники працювали лише у рваних сорочках. У рудні були теж і кузні, й там гриміли молоти, сопіли ковальські міхи, бризгав сліпучий вогонь і ввихалися ковалі.

Майстер-рудник, побачивши наказного гетьмана з почтом, підійшов ближче і, знявши з голови заялозений шкуряний каптур, поклонився низько гетьманові.

— Помагай вам Біг! — привітався гетьман. — Як працюється тепер?

— Зима, Ваша Милосте, та й сповільнилася праця. Земля замерзла, тож нелегко копати руду.

— Але ковалі, бачу, працюють завзято…

— О, нам роботи не бракує, Ваша Милосте, — підійшов до гетьмана старший, сивовусий майстер-коваль. — Оце тепер уже робимо леміші до плугів, селяни приходять за сокирами, підковами, обіддями, Київський полк замовив багацько списів і шабель.

— Бачу, що праця йде, — мовив гетьман, — платіть людям добре, щоб ніхто кривди не мав. Тут, кажеться, у вас є хатина. Підемо туди. Мені цікаво заглянути в записи, як ведеться рудня, — говорив гетьман до обидвох майстрів, які пішли попереду, показуючи дорогу. В рудні залишилися компанійці та гетьманська служба, Всі вони з цікавістю розглядалися довкола. Мало хто з них бачив рудню, тож усе їх цікавило.

Переглянувши записи та поговоривши з майстрами, гетьман із своїм почотом подався до найближчого манастиря, де всі й пообідали, а після обіду гетьманська валка вирушила в дорогу до Києва. Там гетьман мав зустрінутися з князем Голіцином, котрий повернувся в Україну з перського походу. Крім того, гетьман хотів побачити, в якому стані є Київський полк, котрий одержав приказ готуватися в похід.

Шароділо полоззя. Дзвеніла зброя та голосно перемовлялися компанійці.

Дорога стала далека.

— Таких духовників, як кир Йосиф, дай нам, Боже, якнайбільше, — мовив гетьман до молодого Черниша, який завжди їздив із Полуботком у кожну дальшу дорогу. — Це козацький архимандрит, який може держати хреста в одній руці, а шаблюку в другій.

— Протоігумен Феодосій високої думки про нього.

— Вони однолітки та ще й обидва вихованки Могилянської Академії. Освічені вельми. Протоігумен Феодосій полюбляв крутити з покійним гетьманом Мазепою не одне крутеньке діло. Політичної кебети йому не бракує. Тому-то й покійний гетьман доручав йому різні складні пересправи з поляками. А треба тобі, Петре, знати, що понеже протоігумен з польського роду, то…

— З польського роду? — здивувався немало Черниш.

— Еге ж. Батько Феодосія був польським шляхтичем на Поділлі. Покинув латинство й покозачився. В часах Руїни він загинув із жінкою, коли якісь бродяги-грабіжники напали на його хутір. Урятувався лише Феодосій. Він служив у козацькому війську. Відбудував хутір, якийсь час хазяйнував, а потім посвятився служити Богові та вітчизні. Після Полтави якось його обминула Петрова мітла, й він залишився й далі протоігуменом Свят-Дмитріївського манастиря.

— Тепер я й не дивуюся, звідки протоігумен так добре знає не лише мову, а й звичаї та прикмети польського народу. Було пертрактує[80] з поляками, і ото як почне говорити, так начебто говорив справжній чистокровний поляк.

— Він молодець, що й казати. Багацько він нам поміг. Коли повернемося в Глухів, треба буде тобі його відвідати, — мовив гетьман, споглядаючи крізь вікно залубень на засніжений краєвид.

За гетьманською валкою залишалися широкі сліди на пільних занесених снігом дорогах, що ними валка добиралася на головний шлях. Часто траплялися високі снігові засипи, й тоді козакам і службі довелося розчищувати лопатами проїзд, бо інакше годі було залубням і саням проїхати у глибокому снігу.

Ночували на хуторі багатенького відставного козака, який із великою радістю прийняв гетьмана та його почет. Правда, тіснувато було всім, але куди ліпше, ніж подорожувати люто-морозної ночі.

Наступного дня, перед полуднем, гетьманська валка в’їхала в невеликий город Озеряни.

У ньому помітна була незвичайна метушня. Вулицями бігли козаки, міщани, а вся ця галаслива юрба сунула на городський майдан. На дзвіниці забовкав тривожно дзвін.

Гетьман позвав компанійського сотника.

— Пішли-но, Остапе, козака розвідати, що тут діється!

За якусь часину прискакав компанієць і сповістив, що місцеві козаки скликають чорну раду.

— Чорну раду? — здивувався гетьман. — Чого ж вони хочуть?..

— Не хочуть виступати в похід, Ваша Милосте…

— О, це погано, — насупився гетьман. — Торкай коні, Прокопе, — звернувся він до візника, — поїдемо на майдан!..

Озерянський сотник Спиридон Байдака аж захрип, уговорюючи козаків, щоб вони не бунту валися.

Він стояв на бочці, розмахував руками й намагався перекричати товпу, яка тупцювала, галасувала й тиснулася з усіх сторін до сотенного значка, застромленого у залізне кільце, прикріплене до грубого стовпа.

— Козаки! — кричав сотник. — Мусимо йти в похід, бо так приказав нам ясний пан полковник. Ми ж військо, а не гречкосії, і слід слухатися, що приказує нам полковник.

— Йди собі сам у похід із твоїм полковником! — кричали підхмелені козаки. — Якого біса нам іти в якусь там Персію?! Хіба мало нашого брата полягло на чужих землях?!

— Вірно! За що ми маємо кривавитися та гинути?! Не йдемо в похід!

— Не йдемо! — горлали козаки, підкидаючи вгору шапки з малиновими шликами.

— Козаки, майте розум, — кричав сотник, — ви накличете велике лихо на себе, свої сім’ї і на ввесь город. Це ж бунт. Полковник пошле військо на нас.

— Хай попробує!..

— Не боїмось його!..

— Злізай з бочки, собачий сину! Не кряч вороном! — наступали грізно на сотника п’яні козаки.

— Правильно! Хай злізає! — загукали ззаду. — Геть його, підлизня!..

— Геть сотника! — ревіла юрба.