Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

class="book">До сотника простяглися десятки рук. Його стягнули з бочки, й біля неї зчинилася бійка, бо сотенна старшина й розважливіші та тверезі козаки кинулися боронити сотника, на якого накинулися роздратовані козаки.

Блиснули шаблюки. В юрбі ще дужче закипіло.

Хтозна, чи сотникові Байдиці пощастило б вирватися живим із халепи, коли б не несподіваний приїзд гетьмана.

Галаслива, підхмелена й розлючена товпа не звернула уваги на те, що на майдан в’їхало півсотні компанійців, а за ними ціла гетьманська валка.

Заграли лунко сурми.

— Пали з мушкетів угору! — скомандував компанійський сотник.

— Т-р-ра-х! — торохнули мушкети.

Юрба жахнулася й завмерла. На неї націлилися п’ять десяток мушкетів гетьманської охорони.

Зі залубень висів Полуботок і жвавим кроком попрямував до натовпу. Коло нього йшов Черниш і компанійський сотник Остап.

— Наказний гетьман!.. Гетьман!.. — понісся шепіт у юрбі.

Козаки й міщани стали мовчки розступатися.

Гетьман зупинився аж коло сотенного значка.

— Козаки! — рознісся його дужий голос. — Замість того, щоб мене привітати, ви зібрали тут чорну раду і мало що не вбили свого сотника. Як вам не сором? Ви ж козаки, військовий люд. У війську має бути послух. Чи ви подумали над тим, що вам грозило б, коли б ви справді відмовилися виступити в похід? Де ваш розум, га?! Хочете, щоб ви й ваші сім’ї помандрували у Сибір, а з вашого городу щоб остався лише попіл?! Хочете того, питаю?!

Козаки, знявши шапки, стояли мовчки й потупили очі в землю. Вони були так заскочені, що не відважувалися навіть очей підвести на гетьмана.

— Розходіться по домах, козаки, — говорив далі гетьман, — і готуйтеся в похід. За оцю вашу чорну раду я не буду вас карати, а теж і ваш полковник не каратиме вас за неї.

— Слава гетьманові! — вигукнув хтось із натовпу.

— Слава! Слава! — закричали козаки.

Гетьман зняв шапку й високо нею вимахнув. Це був знак, що козаки можуть розходитися. Вони й справді посунули гуртами з майдану.

Сотник Байдака припав до гетьманської руки.

— До смерті Вашій Милости буду вдячний. Ваша Милість урятували мені життя і моїм козакам!..

— Козаки — вередливі діти, — посміхнувся гетьман, — спалахнуть, зашумлять, напакостять, не думаючи про наслідки… З них ніхто й не подумав, що їх могло чекати за бунт! Добре, що я наспів на час і утихомирив гарячі голови… Теперки, сотнику, — поклав гетьман руку на плічко Байдиці, — сідай у моїй залубні та й поїдемо до твого двору пообідати, бо зголоднів я кріпко. — Розпорядись теж, щоб і мій почет пригостили у городі як годиться…

Грали сурми…

ВЕСІЛЛЯ

Весілля справляли на славу.

Генеральний суддя Черниш і значковий військовий товариш Лука Лісовик не пошкодували грошей, щоб справити своїм молодятам гучне весілля.

Довелося їм брязнути щедро червінцями й намотатися, що крий Господи, щоб доглядіти всього як слід.

У старого Лісовика не було дружини. Він жив удівцем, і на його хуторі ще далеченько до весілля поралася його двоюрідна сестра Устя, гостроязика жінка, яка ж одразу не припала челяді до вподоби. Та й сама вона допікала своїм язиком спокійному, вайлуватому Лісовикові.

Звичайно, що турбот у неї було багацько, бо ж треба було наглядати за кожною дрібницею. Й Устя ганяла челядь, гримала на молодиць, підганяла слуг, успіваючи при всій своїй хазяйській метушливості ще й насідати на Лісовика за його повільність.

— Кара Божа із жінкою, — бубонів Лісовик, хоч і був нишком рад, що Устя взяла в свої руки всю підготовку до весілля. — Що не кажи, а вона жінка з головою. Хоч і прискіпується до всіх, та знає своє діло.

В генерального судді всією підготовкою займалася його дружина Настя. Судді було ніколи, бо ж майже кожного дня доводилося йому перебувати у військовій канцелярії. Так що всі клопітливі справи звалилися на судіїху. Їй же допомагав Петро. «Твоє весілля, то й помагай матері», — говорив суддя Петрові. Частенько навідувався до них старший Чернишів син Іван та й теж допомагав, що треба було. Петрові довелося таки в’ючко мотатися, їздити то сюди, то туди та й купувати все потрібне. Добре, що хоч гетьман одпустив його зі служби на три тижні. На довше не згодився. «Знаєш самий, скільки тут у нас роботи», — говорив Полуботок. Не було ради, й за те ж спасибі гетьманові.

Весілля заповідалося гучне, бо ж обіцяла приїхати генеральна старшина, полковники, значні військові товариші з родинами та й усяка козацька і міщанська знать.

Тож на дворі генерального судді й на багатому хуторі Лісовика на тиждень перед весіллям панував великий рух. Пекли, варили, прибирали, готували кімнати. Всім було роботи від ранку до пізної ночі.

Весняне сонечко вже губилося за обрієм, коли в чепурно прибраній світлиці Лісовикового старожилого, широкобокого дому почали збиратися свашки. Були це жінки переважно із близької і дальшої рідні Лісовика, а теж і дружини сусідів Лісовика, маючих козаків, їхнім почесним обов’язком було ліпити шишки та спекти дивень.

Ліпити шишки й готувати дивень треба було неодмінно у вівторок. Ніколи в понеділок, бо це, Господоньку, важка днина, в якій ніяк не годиться починати весільне діло.

Серед веселого гамору, поївши смачно, свашки тут же й обрали пишногруду Мотрю Уласівну, близьку родичку Лісовика, — коровайною матір’ю та й прийнялися ліпити шишки.

Розвеселені свашки в часі роботи не забували впімнутися доброї наливки:

Коровайная мати Обіцяла горілочки дати, Обіцяла солоденької, Хоч би дала нам гіркенької.

— Еге! Он чого вже захотіли, — бралася під боки Мотря, — ще й не взялися як слід до роботи, а вже горілочки їм захотілося…

— Ой, душенько,