Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

бунтівником, що вічно бунтує козацький люд. Хотів віддати картину до гетьманської військової канцелярії, щоб не дивитися на Мамая, але полковник Ушаков, який знався на малярстві, переконав його, що картина вартує добрячі гроші й що не годиться її позбутися. Вельямінов крутив носом, але остаточно махнув рукою, і козак Мамай залишився в його канцелярії, щоб іще дужче дратувати непогамовного Вельямінова. «Очі тобі виколю, гаспиде», — погрожував не раз Мамаєві роздратований Вельямінов. Проте дірявити картину він не наважувався, а Мамай знову ж не переставав глумливо усміхатися на превелику досаду бригадирові, який узагалі не любив козаків, уважаючи всіх їх бунтівниками й мазепинцями.

Вкінці мая, коли уквітчана весна веселилася над Глуховом, Вельямінов скликав нараду Малоросійської Колегії, в якій засідали: ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов, москалі-полковники — Кошелєв і Ушаков, підполковники — Шепотієв і Жданов та майори — Молчанов і Лихарів. Із козацької старшини засідали в Колегії: генеральний суддя — Іван Черниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний осавул Василь Жураківський і ген. обозний Яків Лизогуб.

На важливі наради бригадир Вельямінов запрошував теж і наказного гетьмана. Козацька генеральна старшина нерадо відвідувала Малоросійську Колегію. Вона урядувала собі постійно у своїй генеральній військовій канцелярії, втримуючи зв’язок із Колегією через посильних. Коли ж Вельямінов скликав на нараду всю Колегію, тоді козацька генеральна старшина, рад не рад, мусіла йти на таку нараду. По своїй вдачі ген. бригадир Степан Лукич Вельямінов був людиною грубою, нетактовною і дуже скоро він зразив собі своєю поведінкою генеральну старшину, а зокрема наказного гетьмана, який на перехід не терпів грубуватого бригадира.

За столом, під царським портретом, засів Вельямінов. По правиці сів наказний гетьман, а інші члени Колегії розсілися при столі, хто де хотів. Старшина мовчки й терпеливо слухала довгий і нудний рапорт секретаря Колегії полковника Ушакова про різні справи, а теж і про те, що невеликі успіхи виявлено в перереєстрації значних військових товаришів і що в тому винуваті полкові канцелярії, бо мляво ведуть реєстрацію. «І чого б то їм поспішати?» — посміхнувся у дусі генеральний писар. Закінчивши свою довгу реляцію, Ушаков звернувся до наказного гетьмана із проханням, щоб гетьманська військова канцелярія принаглювала полкові канцелярії поспішити з перереєстрацією значних військових товаришів.

Полуботок пообіцяв наполягати на полкові канцелярії, щоб поспішали з роботою, хоч у душі посміхався, знаючи добре, чому то в полках зволікають із переписом.

Після обговорення ще декількох маловажних справ Вельямінов, присунувши до себе папери, почав говорити про сенатську постанову — накласти новий додатковий податок на населення козацької землі.

Генеральна старшина почала протестувати.

— Козаки, міщани й посполиті так уже обложені різними податками, що дихнути їм годі, — мовив Лизогуб, — Україна ще не сплатила минулорічного податку, а сенат уже добавляє ще додатковий…

— Такий податок вельми обтяжить наш нарід, — підтримав Лизогуба генеральний суддя, — край наш і так виснажений війнами та походами. В нас багацько калік, удів і сиріт, що про них ми мусимо дбати.

— Маєте на те ваші збори[82], — перебив йому Вельямінов.

— Це правда, пане генерале, — продовжував генеральний суддя, — але зборів не вистачає. За покійного гетьмана Скоропадського сенат погодився, щоб царська казна виплачувала щорічно кільканадцять тисяч рублів на утримання козаків, котрі повертаються каліками з походів, сиріт і сімей поляглих козаків. Так було впродовж декількох років, а два роки тому казна перестала виплачувати гроші.

— Виходить, що вам тих грошей вже не потрібно, — мовив байдуже Вельямінов.

— Як не потрібно? — обрушився генеральний обозний. — Раз ми просили, сенат схвалив і казна присилала гроші, а тут, ні сіло, ні впало, немає більше грошей і нам нічого не кажуть…

— Сенат вирішив припинити виплату з казни, — промовив тихо полковник Кошелєв, який відав грошовими справами Малоросійської Колегії.

— Т-а-к?! — здивувалася генеральна старшина. — Чому ж тоді про це не було повідомлено?

— Сенатський указ прийшов тільки недавно.

— Все-таки треба було довести цей указ негайно до нашого відома, — звернувся Полуботок до Вельямінова.

— Кажу ж, що указ тільки що наспів. Ми й самі ще не вспіли розібратися в ньому.

— Так тоді хочемо, щоб цей указ був прочитаний тут же на нараді.

— Прочитати то можна, — погодився Вельямінов. — Прочитай, Іване Димитровичу, — звернувся він до полковника Ушакова.

Указ був довгий і крутенький. У ньому й справді було написано, що сенат касує свою давнішну постанову про допомогу козацьким родинам, удовам і сиротам, тому що, на думку сенату, матеріяльне положення Малоросії тепер значно покращало й що військова скарбниця є у спромозі допомагати всім потребуючим із власних грошових засобів.

Дискутували довгенько над тією справою. Вельямінов настоював, що рішення сенату треба прийняти, а генеральна старшина впиралася. Остаточно стали на тому, що генеральна старшина звернеться сама до сенату із проханням, щоб сенат ревідував свою постанову.

Але справжню бурю викликала на нараді справа нещодавно проголошеного універсалу генеральної старшини до селянства, щоб воно виявляло послух своїм панам, а головно землевласникам — козацькій старшині.

В багатьох місцевинах бунтувалося селянство проти землевласників. Одного з них, Данила Забілу, збунтовані селяни мало що не вбили й надрали йому чуба, а Андрій Лизогуб подав жалобу на своїх селян, що вони в селі Погребах побили до півсмерти сільського старосту за те, що він вимагав, щоб селяни слухали свого пана.

Бригадир Вельямінов, радіючи, що може висипатися на Полуботка й генеральну старшину, загаласував, що генеральна старшина не мала права видавати такий універсал без відома і згоди Малоросійської Колегії. До речі, такий універсал може викликати неспокій у країні, бо ж у ньому борониться землевласників, тобто багату козацьку старшину, а селян зводиться до звичайних кріпаків. Такої настанови генеральної старшини Малоросійська Колегія не поділяє.

— Ми поступили правильно, — мовив генеральний писар, — універсал був виданий, і селяни притихли. Ми не хочемо мати у країні будь-яких розрухів та боротьби.

— Ви повинні були узгіднити універсал із нами, — замітив полковник Ушаков.

— Генеральна старшина мало коли узгіднює свої універсали з нами, — докинув злобно