Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Всі важливіші універсали ми узгіднюємо з вами. Але немає потреби узгіднювати кожну дрібницю. Адже ж усе-таки генеральна старшина є владою в Гетьманщині, — мовив наказний гетьман.

— Ніяка ви влада, — спалахнув Вельямінов, — владу в Малоросії справуємо ми — Малоросійська Колегія. — Тут він тицьнув себе гордовито пальцем у груди. — Поняли?!

Генеральна старшина остовпіла.

Ніхто й ніколи до неї так грубо й брутально не висловлювався, як оце Вельямінов.

Полковникам стало ніяково. Кошелєв почервонів, а Ушаков, потупивши очі в папери, й не підводив їх на генеральну старшину.

— Ми прикро вражені такими словами, — заговорив Полуботок. У його голосі бреніла досада й гнів. — Ви, бригадире, забуваєте, що ми, генеральна старшина, є таки найвищою владою в Гетьманщині для нашого народу, а не Малоросійська Колегія. Я — наказний гетьман і моя генеральна старшина…

— Подумаєш… гетьман, — перекривився йому Вельямінов, — ніякий ти гетьман, а звичайний собі полковник Його Величества.

— Генерале! — зірвався Полуботок із крісла.

— Начхать мені на тебе! — закричав люто Вельямінов. — Хто ти такий, га?! Я — генерал-бригадир, голова Малоросійської Колегії! Я влада в Малоросії! Ти ж передо мною ніщо. Вас я також затисну, — кипів люто Вельямінов на генеральну старшину, яка все ще не могла прийти до себе, почувши такі образливі слова з уст голови Малоросійської Колегії.

— Затисну вас так, що й не писнете. Минулися ті часи, коли з вами возилися, — кричав Вельямінов. — Тепер не те. Його Величество приказав поступати з вами по-новому, — горлав він, бризкаючи гидко слиною.

Наказний гетьман повернувся і важкою ходою подався до дверей. За ним без слова вийшла й генеральна старшина.

Козацька генеральна старшина засідала того дня довгенько у військовій канцелярії. Всі були обурені й роздратовані. Наказний гетьман сидів насуплений при столі, а генеральний писар шелестів увесь час паперами, переглядаючи нашвидкоруч різні супліки, що їх піднесли йому канцеляристи.

— Негайно слід написати й вислати жалобу до царя за грубо зневажливу поведінку Вельямінова, — говорив Лизогуб, пихкаючи свою люлечку.

— Клятий москвин, — сердився Жураківський.

— Скочив чортом сьогодні.

— Нахаба ж, крий Господи…

— Сказав нам те сьогодні, панове, — мовив тихо Полуботок, — що думає цар. Петро хоче прибрати Україну в свої руки так, щоб зробити з неї свою губернію. Наслав у нашу землю свої великі залоги, здирає податки, винищує наше козацтво походами та війнами, заводить московські порядки. Не допускає до вибору гетьмана, хоче позбутися мене й вас усіх, щоб дорешти обезголовити Гетьманщину.

— Це його втерта політика, — замітив полковник Апостол, не менше всіх схвильований, коли йому розповіли, що трапилося на нараді в Малоросійській Колегії. — Ще за життя покійного Івана Степановича Петро носився з думкою перетворити Гетьманщину в губернію, а гетьманові пропонував князівський титул. Далі він придумав оту чортову Малоросійську Колегію, від якої до губернії не так-то вже й далеко.

— Що ж нам діяти? — турбувався генеральний обозний.

— Будемо боронити вольностей нашої отчизни, доки зможемо. Важке-бо вереміє настає для нас, — журливо хитав головою старий миргородський полковник.

Урадили вислати негайно жалобу на Вельямінова. Крім того, вирішили, щоб послати прошеніє цариці у справі вибору гетьмана в Україні. Цариці піднесуть дорогі подарунки. Вона ставиться до козаків непогано. Може, вона щось поможе.

Розходилися, придавлені важкою журбою.

Пізно вночі, коли Глухів купався у місячному сяєві та п’янів пахощами буйного квітіння, Петро Черниш сповістив утомленого наказного гетьмана, що в гетьманському саду жде полковник Кошелєв і хоче з ним негайно бачитися.

— Ви, полковнику? — мовив гетьман здивовано.

— Вибачте, Ваша Милосте, що так пізно приходжу, та ще так би мовити, заднім ходом, але не хотів, щоб хтось мене побачив. Саме й стрінув молодого Черниша й переказав, що хочу зустрітися з Вашою Милістю.

— З чим добрим приходите?

— Доброго нічого, — зітхнув полковник, — злого ж багато.

— Думаєте про сьогоднішню нараду?

— Прикра справа. Вельямінов погарячився й вельми нагрубіянив.

— Але сказав те, що в ньому сидить.

— Це правда, — притакнув полковник. — Саме тому я й прийшов перестерегти Вашу Милість і генеральну старшину. На добро в Гетьманщині не заноситься. Зраджу Вашій Милості таємницю. Ось прошу послухати. У февралі цього року відбулася в Петербурзі таємна нарада. На ній був і цар. Рішено на нараді: прімо — не дозволити вже взагалі на вибір гетьмана в Україні; секундо — впродовж найближчих п’яти років довести так, щоб скасувати в Україні генеральну старшину; терціо — до десяти-п’ятнадцяти років найдалі Україна має стати губернією Росії. Губернатором буде хтось з генералів, і йому будуть підпорядковані козацькі полки, якщо будуть існувати до того часу. Всі права й вольності, що їх має козацтво й ваш нарід, будуть скасовані…

— Боже, Боже! — схопився Полуботок за голову. — Це ж страшне, страшне… — повторив він.

— Ще одне, — продовжував Кошелєв, — будьте дуже обережні, Ваша Милосте. Вельямінов — злобна й лиха людина. Він чомусь переконаний, що Ваша Милість втримує секретні зв’язки з Пилипом Орликом і мазепинцями, котрі проживають у світі, та збирає в тій справі всякі, навіть найдрібніші інформації. Коли й справді Ваша Милість мають зв’язки з Орликом та мазепинцями, тоді є вказана якнайбільша обережність, бо за лихо нетяжко. Я приятель Вашої Милости й не бажаю вам зла. В Малоросійській Колегії Ваша Милість і генеральна старшина мають в моїй особі доброго засекреченого приятеля. Що буде в моїй змозі і силі — допоможу. Про те, що я Вам сказав, Ваша Милосте, знає лише Бог і ми обидва. Доброї ночі, Ваша Милосте. Доброї ночі!..

У невеликому сотенному городі Хмелеві аж гуло.

Роздратовані міщани забешкетували, а городовий отаман Антін Біловод аж ізнеміг із напруги та перевтоми. Де ж так. Такі несподівані турботи звалилися на його голову, що не доведи Господи.

Аж потемнів