Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Хай воно й так, як це ти говориш, пане писарю, — не поступається Гнилиця, — тоді чому б не подати прошеніє до пана сотника й не скликати сход?

Городовий отаман супиться. Скликати сход він звичайно має повне право й ніякого прошенія до сотника для цього не треба. Його турбує інша заковика. Сход може вимагати накласти знову пляцове на гальських купців. Вони дали йому добрячого хабара, яким він і поділився ретельно з городовим писарем. Може вийти халепа, бож гальські купчики впоминатимуться звороту грошей, а їх кат має.

Городовий писар помітивши, що отаман занепокоївся тут же миттю поспішає йому з виручкою.

— Ніякого прошенія не возможно подавати панові сотникові.

— Чому? — кричать міщани.

— Пана сотника немає вдома. Поїхав у полк.

— Прошеніє можна написати. Хай воно лежить в сотенній канцелярії, — підказує цехмайстер Гнилиця.

— Це діло, — притакує цехмайстер Дам’ян.

— Кат вас бери, — сопе сердито городовий отаман, — хай буде по вашому. Подамо прошеніє до пана сотника, і як він дозволить, тоді скличемо сход. Теперки розходьтеся й не галасайте коло ратуші…

Сказавши це, городовий отаман круто повертається і зникає в ратуші, а за ним лисицею просмикується і писар Тодосій.

Натовп, погаласавши й потупцювавши на місці, почав і собі розходитися, а купчики потяглися хутенько до своїх торгових справ.

Невеликий город повниться весь возами та різнорідним товаром: ганчарі розклали розмальовані глечики, миски полумиски, макітри, бондарі — діжки, барильця, діжечки, бочілочки, ночви, на прилавках і на возах красуються смушкові шапки, чоботи, рядна, сувії полотна, юбки, жупани, киреї, чумарки, запаски, корсетки. Оподалік розкладене господарське приладдя: серпи, коси, ножі, плуги, вози, ярма, а далі збіжжя, овочі, борошно. З хуторів пригнали коней, повільних годованих волів, табуни овець і безліч домашнього крикливого птацтва.

Всюди гамір, сміх, крик, рев скоту, скрип возів та метушня ярмаркового люду, над яким розкидається небесна блакить і золотить його соняшне проміння.

Весело ярмаркує Хмелів.

Добре торгується цехмайстрові Омелькові Гнилиці. Йому й не в гадці яку пакість йому готує городовий магістрат за те, що він відважився наробити клопоту городовому отаманові й писареві Тодосієві.

— Цього капосного Гнилицю треба як слід провчити, — сердиться городовий отаман, опинившися сам-на сам із писарем, — дуже він розумним став…

— Істину ви рекли, пане отамане, — підводить очі від паперів Тодосій, — соізволите, я його скрутю в козячий ріжок та ще й в холодну ввержу його окаянного…

— Це було б непогано, — міркує городовий отаман, ходячи по канцелярії, — він поганець должен смиритися перед нами й не затівати зломишленій проти нас. Еге ж. Тра провчити його капосного, щоб не рознімав своєї верші до нас, та ще серед юрби. Знайди на того лотрика дільце, Тодосію, і посадимо його в холодну, або здорово оштрафуємо.

Городський писар Тодосій, давненько вже таїв злобу на цехмайстра Гнилицю. Свого часу йому до загину були потрібні грошенята, а знаючи, що в цехмайстра Гнилиці завжди водиться зайвий червінець, Тодосій звернувся до нього, щоб цехмайстер позичив йому грошей. Гнилиця одмовив. Із того часу Тодосій недружелюбно споглядав на цехмайстра, намагався завжди йому дошкулити, та присікався до цехмайстра за всяку дрібницю.

Маючи згоду городового отамана, щоб наламати хвоста вражому цехмайстрові, Тодосій підкрутив свій рижий вус і став мислити, яке б ото коверзне діло затіяти, щоб підкласти свиню нелюбому цехмайстрові.

Того ж таки дня, у надвечір’я, коли в городі все ще шумів і вирував ярмарок, незважаючи на те, що гальські купчики, поярмаркувавши не погано, складали неквапливо нерозпроданий товар на вози та й поволі вибиралися домів, городський писар Тодосій подався поза городами до військового товариша Кузьми Рака, який сидів хутором поблизько города.

Військовий товариш Рак був багатенькою людиною. На його левадах випасалися табуни прекрасних степових коней, прудких, мов вітер, що їх він і продавав за добрячі гроші козацьким полкам та московському війську.

Світлиця Ракової господи була влаштована по старому козацькому звичаю. Рак хоч був кріпко грошовитою людиною, не построїв собі зумисне панського будинку, як це робили залюбки багатенькі військові товариші. Попід стінами у світлиці стояли дубові широкі лави. Був і дебелий дубовий стіл, накритий білим, мов сніг обрусом, а під стелею тягнувся сволок, на якому був викарбуваний хрест і напис, хто й якого року «создав цю обитель». У божнику були образи, прикрашені вишиваними рушниками, а на стінах висіли дорогі шаблі, пістолі, польські та німецькі мисюрки, ятагани, булати, келепи. Та ще стояли у світлиці полиці з різним золотом, срібним і кришталевим посудом й іншим багатством, здобутим у війнах батьком військового товариша та й самим уже Раком, кремезним козарлюгою, сліпим на праве око, що його він утратив у бою з татарами.

— Ого! Рідкий гість завітав, — привітав радо Рак городового писаря, — сідай ке лише й пригощуйся варениками. Ніхто таких смачних вареників не готує як моя Маланка. Жінко! — гукнув Рак. — А дай ке лишень другу чарку!

Тодосій, не даючись просити, став одразу ж уплітати смачні вареники, що аж купалися у маслі та, попиваючи грушівку, виклав Ракові свій замисл, — наламати хвоста капосному Гнилиці, прикинувши при тому, що й городський отаман не від того, щоб провчити вражого цехмайстра.

— Що ж, це можна, — погодився Рак, — діло не зложноє, я його вчиню. За те в магістраті мені треба твоєї помочі, Тодосію.

— Говори, в чому діло?

— Таранин луг ти звичайно знаєш. Мені він вельми пригодивсь би на випас коней. Луг належить до города й купити його мені не вдасться. Ти ж пособи мені, щоб я зміг той луг винайняти від города на випас коней.

— Мислю, же то можна зробити. Оце поговорю з городовим отаманом і звістую тобі, яким вітром віятиме. Як отаман буде за