Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

до столу страви й напої, і гості забенкетували. Козацька старшина похмелялася досхочу, а старі козарлюги розхвалювали Лісовика за те, що він, бісів син, наготував на весілля славні напої, що хоч куди.

Всім було весело. Гості кричали частенько «гірко», й молодята тоді мусіли цілуватися. Галя соромилася й червоніла, мов рожа, а старий Лісовик крутив вус із вдовілля, що має таку гарну доньку. Та й сам гетьман посміхався ласкаво до своєї хрещениці.

У другій світлиці вдарила музика, й туди притьмом посунула молодь, завжди охоча потанцювати, а за нею потяглися і старші, бо вечеря закінчилася і при столах залишилися тільки гості з дуже твердими головами. Хто ж із гостей не хотів випивати або танцювати, виходив надвір і втішався гарним тихим вечором. Хто ж зовсім валився з похмілля чи втоми, того служки відводили на відпочинок.

Пізно вночі лунко просурмили сурми, й гетьманська карета вирушила з Лісовикового дому. За каретою їхала друга карета з гетьманськими доньками й сином. Спереду і ззаду карет їхали компанійці.

Весілля гуляли цілий тиждень. Гості веселилися то на хуторі Лісовика, то у дворі генерального судді. Молодь витанцьовувала досхочу, вигадувала різні гри, молоді козаки стріляли з пістолів і мушкетів та виробляли різні витівки. Одного вечора напали на поблизький шинок, побили з дурощів пляшки, порозбивали бочівки й розорали зовсім шинок. Дехто з козаків добивався і до пейсів шинкаревих. Вкінці розохочені козаки потрощили тин і поламали шинкаревого воза. Жид ляментував, бідкався, але козаки, а все це були сини багатої козацької старшини, тут же здерли з нього ярмурку, насипали її повну грошей і з реготом вручили шинкареві, який і далі вайкотів і побивався безрадно руками об свій брудний лапсердак, споглядаючи на поруйнований шинок. Хоч шинкар вельми бідкався, то одразу прикинув своїм кмітливим оком, що козаки дали йому набагато більше грошей, ніж заподіяли шкоди, так що такі козацькі дурощі йому оплатилися. Все-таки він не переставав ляментувати, що дуже смішило розбавлених і підхмелених молодих козаків.

В останньому з весільних днів старий Лісовик гостював у себе селян, що проживали в околицях його хутора. Мовляв, хай знають посполиті, як Лісовик видавав доньку заміж. Він погостював посполитих славно, й вони довгенько згадували те гостювання.

Настав останній день гучного весілля.

За Галею приїхав Петро зі своїм весільним почетом, а коли молоду стали готувати в дорогу, старому Лісовикові покотилися сльози з очей. Він іще дужче схвилювався, коли свашки заспівали при виході Галі з батьківської хати:

Не жалій, батеньку, за мною. Не беру нічого з собою, Тільки меду, хліба зі столу, Та все думкою, батеньку, буду з тобою.

Устя обсипала молодих при виході з хати збіжжям — пшеницею, житом, просом, а гості обкидали їх грішми. Це на те, щоб молоді щасливо жили й не знали нестатків.

Великий весільний поїзд, що його супроводили веселі розбавлені козаки, стріляючи з пістолів, в’їхав із гамором і веселощами у Чернишів двір. Коли молодята висіли з карети й підійшли до дверей, їх зустріли обидвоє Черниші, що стояли біля столика, на якому були хліб і сіль, нарізаний калач, миска з медом, гроші й полумисок із різним збіжжям.

Молоді, підійшовши до столу, вклонилися низенько батькам. Опісля взяли по скибці калача, вмочили в мед і з’їли. Це для того, щоб їм солодко жилося. Судіїха тоді взяла пригорщу зерна з полумиска й обкинула молодят.

Коли ввійшли до бенкетної залі, молодят посадили на покутті й почався останній весільний бенкет.

Другого дня гості стали роз’їжджатися додому. В Чернишевому дворі служба гарувала цілий тиждень, приводячи все до ладу. Не менше роботи було й на Лісовиковому хуторі, де все ще порядкувала Устя.

Щасливому Петрові так і не довелося побути безтурботно зі своєю молодою дружиною, бо вже другого дня після весілля прибіг гінець від гетьмана, щоб Петро негайно йшов до гетьманської канцелярії.

Через декілька днів Петро Черниш вже був у дорозі до Києва, по секретних гетьманських справах.

МАЛОРОСІЙСЬКА КОЛЕГІЯ

Просторий будинок, у якому урядувала Малоросійська Колегія, ховався у буйних садах. Тому-то й вулицю було названо Садовою. Міщанські садиби й двори козацької старшини, яка жила в Глухові, теж ховалися серед крислатих дерев, так що тільки криші, червоніючи, визирали з густого дерев'я.

Будинок Колегії був у два поверхи, із високими вузькими вікнами й важкими дверима, коло яких день і ніч стояла московська сторожа. Ззаду будинок мав іще величенький ганок, із якого можна було зійти широкими дерев’яними східцями прямо у садок, що тягнувся аж до позагороддя статечних глухівських міщан, яким довелося бути сусідами Колегії.

Усередині будинку було чимало кімнат-канцелярій, заставлених дубовими столами, кріслами, стільцями та шафами, напханими вщерть різними документами й паперами.

У канцеляріях трудилися з ранку до пізньої ночі писарі та підписки. У вестибюлі ж крутилися єгри, що належали до охорони, а в одній з кімнат висиджувалися гінці та посильні, готові на кожночасний виклик колегіяльного начальства.

Головна канцелярія Малоросійської Колегії знаходилася на першому поверсі. Вона була світла і простора. Стояли тут теж дебелі шафи, великий стіл і вигідні крісла з високими спинками. На стінах висіла козацька зброя, а між вікнами красувався великий портрет царя Петра. Від дверей аж до стіни, на якій висів портрет, був просланий на долівці пухкий килим.

На одній зі стін красувався чудовий гобелен, а на другій висіла добре змальована картина, на якій невмирущий козак Мамай вигравав безжурно на бандурі та споглядав із химерною і лукавою усмішкою на чужих господарів у канцелярії.

Вельямінов не любив картини.

Його дратував безжурний і химерний козак Мамай, що сидів, наче живий, підобравши ноги під себе і немов ось-ось хотів поспитати: «А що ви тут робите, люди добрі?» Вельямінов усе косився на Мама я, вважаючи його духовим чаклуном і