Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Проте не слід думати, що сотник Жученко поводився так ніби солоденько з усіма козаками чи посполитими. Бідних козаків він і зовсім не уважав, а бідних посполитих ще й поготів. У нього аж затіпалася щока спересердя, коли він почув від свого лісника, що молодий посполитий Кузьма застрелив лисицю в сотниковому лісі. Лісники схопили Кузьму й зв’язаного привели у сотників двір.

— Ти капосний негодяю, — загорлав сотник, бачачи, що молодий посполитий зовсім не лякається його й не тремтить зі страху, а відважно глядить йому у вічі, — хто це тобі дав право, харцизяко, розбійничити в моєму лісі, га?!

— Та хіба ж убити лисицю, це розбій?

— Тоді це що по-твоєму? — наступав грізно сотник Жученко на Кузьму. — Ти вбив лисицю в моєму лісі, не маючи ніякого права вчинити таке злочинне діло. Во-вторе[79], звідкіль це ти, зухвальцю, роздобув мушкета? Хіба тобі не відомо, що посполитим не можна мати зброї? Ти ж не козак, а посполитий.

— Мушкет у мене пам’ятка по батькові. Він козакував, а за те, що кров свою проливав за вітчизну, його нагородили за те так, що перевели з козаків у посполиті. Лисицю я убив, щоб продати хутро та докупити їжі, бо сім’я голодуватиме. Повернувши з Києва, я побачив, що минається борошно, й мусів щось намислити…

— Чого це ти, лайдаку, волочився до Києва? — насторожився Жученко.

— Добивався на послух до пана полковника, — одказав Кузьма.

Сотник Жученко так і витріщився, дивуючися на посполитого, а лісники, стоячи біля дверей, і собі переглянулися.

— Ах ти, харцизнику, — вигукнув сотник, — як ти посмів лізти на очі нашого вельможного пана полковника й турбувати його якоюсь своєю нікчемною справою?!

— Може, вона для тебе й нікчемна, ясний пане сотнику, — насупився Кузьма, — а для мене вона вельми преважлива, бо я хочу бути козаком, так як був мій батько, а не хочу залишитися посполитим.

— Ого! Бач, який мудрий знайшовся, — дивувався сотник одважною мовою свого посполитого. — Й що ж тобі сказав вельможний пан полковник?

— Мене навіть не допустили до нього, — скривився гірко Кузьма.

— Я так і знав, — зловтішно підкрутив вус Жученко, — ти ж, нікчемнику, так і мислив, що вельможний пан полковник буде приймати всякого сірячка, як, скажемо, ось тебе, та вислухувати твоїх теревень…

— Це не теревені, а гірка правда…

— Ти, Кузьмо, йолоп царя небесного, — сердився сотник, — ти повинен був прийти до мене у такій справі. Я ж твій сотник… а не лізти відразу до вельможного пана полковника.

— Хіба ж мій батько не ходив до тебе, а ти й погнав його в шию…

— Твій батько, Кузьмо, був вовкуватий та горластий чоловік. Пошани ніякої не виявляв до мене, свого сотника. Й не прохав мене уклінно вставитися за ним, коли виписували декотрих козаків із реєстру та переводили їх у посполиті. Виглядає, що й ти в батька пішов. Тоді добра не жди від мене, Кузьмо, чуєш, — грозив сотник, кружляючи довкола посполитого.

— А я й не жду, — відповів Кузьма.

— Он воно як! Так що ж ти будеш чинити?!

— Буду таки добиватися на послух до вельможного пана полковника і прохатиму, щоб перевели мене в козаки. Не поможе, тоді подамся у Глухів до ясновельможного пана гетьмана…

— Будеш ти, лотре, чинити те, що я звелю, — розізлився Жученко. — Поки ти діб’єшся на послух, я сім шкур із тебе спущу, — блиснув люто очима сердитий сотник, — а щоб ти, негодяю, знав, що я не говорю на вітер, я звелю тебе сполосувати нагаями за те, що ти приховав мушкета, а не здав його у сотню, і за те, що розбійничив у моєму лісі. Крім того, за кару будеш у мене молотити цілий місяць. Саме тепер зимова молотьба. Тож приходь із ціпом хоч би й завтра й ставай до молотьби.

— Тобі вільно мене карати, — зціпив зуби Кузьма, — але невільником твоїм я не буду й молотити не прийду.

— Що ти сказав? Як то не прийдеш?!

— Так, що не прийду.

— Заберіть цього бунтівника, — закричав сотник на лісних, — спишіть йому спину та й вкиньте у холодну. Я покажу йому, як не слухатися мене!..

Кузьму потягли до конюшні.

Засвистіли нагаї.

Бризнула кров. Закричав Кузьма з лютого болю.

Поки гоїлася спина, Кузьма сидів у холодній, а коли поздоровішав, його і справді погнали до молотьби.

Однієї морозної ночі, коли тиснув лютий мороз, загорілися ярким вогнем скирти на току сотникового двора. Тієї ночі щез із села молодий посполитий Кузьма.

І слід за ним пропав…

— Що ж це за лихо ота Малоросійська Колегія у нашій Гетьманщині? — впав тихий запит у затишші архимандритської келії.

— Лихо, та ще й велике, — проказав півголосом наказний гетьман, спираючись важко об спинку високого, почорнілого від старости, дубового крісла. — Цар прибирає нашу Україну щораз цупкіше у свої лабети. Вже й наказних полковників став призначувати без нашої згоди, — навіть без нашого відома, — підніс голос Полуботок. — Малоросійська Колегія це хитра Петрова видумка та його сенату. Це своєрідний Петрів Приказ на Україні. Вельямінов і його прибічники починають верховодити у нашій Гетьманщині, немов у своїй Московщині. Вельямінов відомий нахаба, й клопотів із ним чимало. Наша військова канцелярія видає одні розпорядження, а Малоросійська Колегія — другі, часто зовсім суперечливі та невмісні з нашими козацькими правами й вольностями. Вельямінов уважає себе паном Гетьманщини. Вже декілька разів рознімав свою вершу до мене. Правда, я його хутенько посадив, але знаю, що він підкопується під мене все більше й більше…

— Що ж генеральна старшина мислить? — поклав руки на стіл архимандрит. На його чорній рясі заблищав хрест із дорогими оздобами.

Руки його були білі, пещені.

— Генеральна старшина