Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Йому таки довелося йти в п’ятницю до городського суду. В суді не було багато людей. Кілька козаків, котрі були на позвах із міщанами, старий згорблений жид і двох підпанків.
Витрішкуватий писар, почухавши свій кострубатий ніс гусячим пером, розклав на столі папери й став компонувати запись, раз у раз розпитуючи то Жученка, то Цвіркуна. За деякий час запись була готова, й писар подав її городському судді, сухенькому чоловічині з поморщеним, мов в’яле яблуко, обличчям. Городський суддя вислухав уважно сотника Жученка, потім Цвіркуна, прочитав обидвом уголос запись, а опісля повелів сотникові покласти на ній свій підпис, а неграмотний Цвіркун поклав хрестик.
Цвіркунам так і не вдалося зібрати грошей на віддачу довгу сотникові, й ото з початком февралія[75] Жученко загорнув Цвіркунову пасіку.
Старий пасічник не витримав і гірко заридав.
— Отака доля нас бідолах. — посполитих. Ніхто не пожаліє ані не поможе. Пасіку клятий забрав та ще й зробив усю сім’ю кріпаками на ввесь рік. Щоб тобі, гаспиде, життя не було, — ремствував Цвіркун, — щоб тобі мед із моєї пасіки та смолою став у горлі…
Звичайно, що сотникові було байдуже до горювання старого пасічника. В нього настрій був нікудишній із самого ранку.
Де ж пак. Він не вспів і поснідати, як Бог велить, коли до двору вже всунувся Охрім Синиця, багатий випищик із козацького реєстру. Хоч сотник і велів службі протримати Охріма довгенько в холодних сінях, проте, рад не рад, мусів-таки позвати його у світлицю.
— Чого тобі, Охріме, треба зранку? — глянув Жученко хмуровато на добряче одягненого випищика.
— Милости прошу, ясний пане сотнику, прошеніє подати до полкової канцелярії.
— Об чім прошеніє? — ніби байдуже поспитав сотник, знаючи добре про те, що Охрім клопочеться вже довгий час, щоб його перевели в козацький стан.
— Та щоб мені привернули козацтво.
— Адже ж ти вже подавав таке прошеніє…
— Подавав, та відповідь була все одна, — прошеніє не розглядається. Не знаю, за що мене така кара Божа спіткала. Й дід мій, і батько були козаками, а мене з козака повернено в гречкосія. Жить мені не хочеться з такої наругенції[76].
— Воно то правда, — ніби співчував Охрімові сотник, — ти, Охріме, був добрим козаком, а теперки ти став, так сказать, посполитим сіряком…
— Отож-то. Зробіть милість, батечку, й подайте знову прошеніє, — просив Охрім.
— Гм… це діло складне… Написати то можна. Ось прийде писар, а й я сам можу скомпонувати таке прошеніє. А от у полку не буде легко. Бомаг там повно приходить різних і не розглядають їх скоро. Вельможному панові полковникові подають лише важливіші. Ніяк не відомо, скажемо, чи твоє прошеніє вельможний пан полковник зволить розглянути… Може, навіть і глянути не схоче. В нього діл чимало…
— Ох лишенько, — затурбувався Охрім, — то як же буть? Порадьте, батечку…
— Воно, бач, можна, — почав хитрюще Жученко, — скажемо, закинути про тебе слівце в полковій канцелярії. Я ось поїду туди незабаром…
— Справді, батечку? Й скажете там слівце за мене? — зрадів Охрім.
— Ти не радій так передчасно, — охолодив його Жученко, — ще зовсім невідомо, що й як та куди. Мені треба переговорити наперед із писарями, а відтак із полковним писарем, щоб підготовити діло. Сам знаєш, що писарі полюбляють грошенята. Отож доведеться тобі труснути гаманцем, щоб підмазати діло в полковій канцелярії.
— Чи ж багато требуватиметься?
— Готуй п’ять десяток червінців.
— Ой-ой, так багацько? — забідкався Охрім.
— Воно, звичайно, що багацько, — мовив поважно сотник, — але ти не подумав, що мені доведеться у твоїй справі не одному всунути гроші в руку, а найпаче полковому писареві, бо як він погодиться подати вельможному панові полковникові твоє прошеніє, то вже буде велика надія…
— Ви теж, ясний пане сотнику, скажете за мене слівце, правда?
— Сказати то я можу. Хоч, правда, ти не вельми заслужив собі на мою ласку.
— Чому, батечку? — злякався Охрім.
— Ти забув, як у поході ти програвся був до голяка, на сором мені й цілій сотні, за що мені завваженіє[77] робив полковий осавул. Коли ж я тебе покарав, то ти ще й одважився розняти свою вершу до мене…
— Винуват, батечку, винуват, та все-таки молю вас уклінно, скажіть ваше милостиве слівце за мною у вельможного пана полковника, — просив Охрім. Підійшовши до столу, він поклав на стіл невелику шкіряну торбинку із грішми.
Сотник Жученко, вдаючи, що не бачить грошей, ходив по світлиці.
— Великого ти просив від мене, Охріме. Проте, щоб ти знав, який я добрий для тебе, я вставлюся за тобою у вельможного пана полковника. Коли ж уся справа закінчиться благополучно й тебе переведуть в козацький компут[78], ти відступиш мені за таку велику послугу отой шматок землі, що сусідує з моїм хутором.
Охрім непомітно скривився.
— Добре, ясний пане сотнику, подарую вам ту земельку.
— Оце й по-мудрому ти сказав, Охріме. Мов справжній козак, — сказав вдоволено Жученко, радіючи, що Охрімовою земелькою заокруглить свої пшеничні лани, розкинені довкола хутора. Крім земельки, покладе у свою кишеню не один Охрімів червінець. Охрім не з бідних. Хоче бути козаком, хай платить.
— Йди, Охріме, додому, — мовив лагідно сотник, — по дорозі вступи до сотенного писаря й скажи, що я велю, щоб він у сію мінуту прийшов до мого двору. Будемо компонувати твоє прошеніє.
