Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Воно, так сказать, і добре буде, — схвально похитав головою полковник Маркевич. — Козаки не жолдаки[59], що їм наказав, і вже вмить виходять у похід, та ще в люту зиму.

— Гадаю, жи слід добре міркувати генеральній старшині ведлуг царських фортелів, — поважно промовив Журахівський. — Бардзо він упертий, мов той віл, же то не хоче, щоб на нього наклали ярмо.

— Слід і нам стосувати фортелі, — сказав мовчазний сивочубий військовий товариш Ігор Будяний, який доводився родичем покійному гетьманові Скоропадському.

— Що маєш на мислі? — звернувся до нього Жердина.

— А те, щоб попробували вплинути на царя почерез царицю…

— Тобто яким чином? — зацікавився гетьман.

— Ось послухайте. Який Петро не є скажений, але мислю, що він, скажемо, час від часу таки послухає цариці. Вона ж його дружина. То чому б нам не спробувати піднести їй багатий подарунок, ми ж, слава Богові, не бідні, всю Московію могли б легко закупити, й попрохати її гречно[60], щоб вона шепнула своєму малжонкові в нашій справі…

— Гм… Воно й непогано, — розгладив Полуботок свої вуса.

— Як ви мислите, панове? — запитав Рубця й Биковського.

— Воно то можна такий фортель устроїти, — посміхнувся Рубець. — Доступитися до цариці не буде трудно, бо ми на царському дворі добре відомі. Правда, цариця може відмовити нашому прошенію — це по-перше, а по-друге, невідомо, чи вона зможе вплинути на Петра. Проте ми нічого не втратимо.

— Отож, панове товариства, — обвів гетьман поглядом присутніх, — чи згідні, щоб піти за порадою нашого побратима Будяного?

— Всі згідні! — загуло у світлиці.

— То й добре, — мовив гетьман. — Після ради Рубець і Биковський виберуться до Петербургу. Може, до того часу й зима злагідніє. Вони й так повезуть чимало справ до Сенату, а що стосується всяких фортелів, то хто ж уміє ліпше за них із москалями хурхуляти[61]? Ти ж, — звернувся до генерального осавула, — видаси їм багатенький подарунок для цариці…

— Еге ж. Але такий, щоб вона аж очі вирячила з дива, — докинув насмішкувато полковник Маркович.

— Та ще й приговоріть при тому миленько, — підказав Жердина.

— Вони в нас мистці до такого діла, — похвалив Рубця й Биковського Лизогуб, — за вигадками гречними й милими та пишними для жіночого вуха слівцями в кишеню не лізуть!

— Що мистці, то так, — погодився полковник Маркович. — Іще за покійного Скоропадського набили руку в ділах двірських.

— Не тільки за Скоропадського, а ще й за Івана Степановича Мазепи, — пригадав Жердина.

На згадку про Мазепу світлиця затихла. Обличчя старшини й військових товаришів посуворішали й наче вкрилися глибоким смутком. Не один із них завдячував покійному гетьманові свою військову рангу, славу чи багатство, й не одного з них муляла совість, що відступив від Івана Степановича у важку вирішальну хвилину для отчизни, а пішов із царем Петром. Усім їм за гетьманування Скоропадського стало одразу видно, до чого прямує цар Петро, вкорочуючи ступнево козацькі права й вольності.

— Так воно, так, — зітхнув по хвилині полковник Маркович. Може, так, щоб тільки щось сказати й перервати мовчанку.

— Маємо знову свіжий клопіт, — заговорив гетьман, — і мислю, що нам треба цей свіжий московський фрасунок обміркувати тут, аби мати й вашу думку на раду генеральної старшини.

— Що таке? — затурбувалися присутні.

— Оце вчора Вельямінов показав мені новий сенатський указ про перепис усіх значкових, бунчукових і військових товаришів із точними доказательними грамотами та актами, які підтвердили б, чи вони значаться справді такими, чи ісполняють свою повинність, а коли ні, то чому. Такий перепис має бути проведений по всіх наших полках упродовж наступного року, й составлені реєстри треба буде переслати Сенатові. Що там іще пишеться в тому указі? — запитав гетьман Савича.

— Ще значиться там, — кахикнув злегка генеральний писар, — же панове полковники мають подавати свої реляції до реєстрів, що не касаються всіх військових товаришів.

— Це дійсно новий клопіт утяли нам москалі, — роздратовано промовив полковник Милорадович. — Навіщо їм тих реєстрів? Їх же ніхто й ніколи не робив!

— А що мають полковники писати у своїх реляціях? — допитувався генерального писаря полковник Мирович.

— В указі про те нічого виразного не пишеться, — вияснював Савич, — тільки говориться там, що панове полковники повинні усердно[62] написать, чи на їхній розсудок військові товариші должні буть потверджені у своїх правах, чи…

— Чого ж замовк? Продовжуй! — понеслися голоси.

Савич звернувся із німим запитом до гетьмана, мовляв, говорити чи ні. Полуботок мовчки кивнув головою.

— …чи мають бути скреслені з реєстрів і переведені в реєстр простого козацтва…

Військові товариші аж заніміли, почувши таку несподіванку. Це був для них наче грім із ясного неба.

— Нікому з вас особисто цей указ не загрожує, — поспішив їх заспокоїти гетьман, помітивши, як вони затривожилися, — бо ж усі ви рахуєтеся військовими товаришами при гетьманській булаві. Що ж стосується інших, то все-таки, крути не верти, певне число знатних товаришів, головно значкових, потрапить під косу цього указу. Багато залежатиме від реляцій панів полковників, а відомо, що не всі товариші ладнають зі своїми полковниками.

— Реєстри ще будуть переглядатися у військовій канцелярії генеральної старшини і при їх перегляді можна буде дещо змінити, — також заспокійливо промовив генеральний писар, — але, як уже сказав його Милість, нам не вдасться відхилити від усіх військових товаришів московського Дамоклевого меча, хоч будемо чинити все можливе, щоб вістря цього меча стяло якнайменше голів нашим військовим товаришам.

— Трясця в печінки москалям! — спалахнув люттю