Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Крилівський хутір наказного гетьмана Полуботка вельми розложистий. Від степових вітрів охороняло його півколо високих ясенів. Не знати, хто й коли їх насадив, бо хутір став власністю Полуботків іще перед гетьмануванням Мазепи. Ясени вже тоді зіп’ялися були доволі високо. Мабуть, попередньому власникові степові вітри таки добре дошкуляли, й от він обсадив хутір густяковою ясінню.
На місці старої хати, яка була геть присіла в землю зі старости, гетьман спорудив просторий і прекрасний будинок, що виглядав на справжню палату.
Всередині будинок був багато вмебльований і всюди видніло велике багатство. У світлицях стояли розкішні й вигідні фотелі, столи з магоню, шафи з великими дзеркалами, креденси із химерно крученими ніжками, ватрани були обкладені мармуром, на вікнах звисали дорогі портьєри, кришталеві канделябри переливалися світлом, а підлоги вкривали м’які килими.
У правому крилі гетьманського двору кімнати були прибрані по старому козацькому звичаю. Образи в тих кімнатах прикрашали квітчасті рушники, а на стінах висіла різна зброя. Були в них старі великі скрині, ковані залізом, креденси зі старим дорогоцінним посудом, стояли столи зі старого дуба й такі ж дубові лавиці, покриті килимами. В одній із кімнат навіть був старезний почорнілий сволок із вирізаним на ньому трираменним хрестом та нерозбірливими від старости літерами. За сволоком лежали пучечки сушеної м’яти, васильків та різного пахучого зілля, від якого розпливалися пахощі по всій кімнаті.
Ці, так би мовити, козацькі кімнати являли собою «святую святих» наказного гетьмана. В них він перебував залюбки, коли приїжджав на Крилівський хутір, відбував у них різні наради та приймав там своїх довірених людей.
Так було й у надвечір’я Нового Року.
Коли після пребагатої вечері розпочалася забава й пари закружляли у веселому танку, гетьманська старшина й поважні сивовусі та білочубі військові товариші почали зникати один по одному із просторих світлиць гетьманського двору, губилися в довгих коридорах, стіни яких красувалися картинами з античного життя, намальовані італійськими майстрами, й заходили непомітно до «козацьких кімнат».
Сходилися до найбільшої з них.
Сідали довкола столу, на якому услужливий гетьманський дворецький, який приїхав разом із гетьманом із Глухова, вже наповнив срібні чарки пахучою й міцною слив’янкою, що пролежала багато років у погребі, і, поклавши тарілки з легкою закускою, вийшов непомітно з кімнати. Одному зі слуг він приказав бути на коридорі й не впускати нікого з цікавих, які хотіли б заглянути до «козацьких кімнат». Дворецький знався на речах. Йому не першина бачити, як генеральна старшина та довірені наказного збираються на нараду.
Старшина дзвеніла чарками, закурювала люльки та гомоніла весело й одверто. Все це був завзятий козацький люд, що звікував своє життя у війнах та походах, заглядав не раз у вічі смерті й журився долею козацької землі, яку москалі щораз цупкіше прибирали у свої руки. Незважаючи на поважний вік, військові товариші були все ще дужі та скорі до шаблі, а з їхніх мужніх лиць так і променіли відвага, рвучкість, широка степова вдача та безстрашна буйність. Усі вони ходили під прапорами гетьмана Мазепи, а після Полтави багатьом із них довелося податися у відставку й осісти на своїх хуторах, одбившись насилу від московського присікування за те, що, мовляв, підтримували вони Мазепу. Проте чимало військових товаришів москалі таки потягнули в Сибір, забравши собі їхні хутори й майно.
Полуботка ще не було, й тому старшина, ждучи на наказного, гомоніла про всілякі справи. Але кожний міркував, що коли гетьман запросив їх до себе на хутір, мовляв, зустріти разом Новий Рік, то, звичайно, не для того, щоб хильнути чарку та забавитися. Треба було поговорити про речі важливі й дуже клопітливі. Що й казати. Веремія в Україні погана настала. Петро наважився відібрати козакам усі їхні права й вольності. Гаспидом дише на козацьку старшину. Он військові товариші — Рубець і Биковський — повернулися недавно зі свого послухання до царя. Аж в Астрахані були. Страхота, як далеко… На розповідь обидва вони скупуваті. Ще й своїм козакам наказали суворо, щоб тримали язик за зубами. Відомо ж, що московських шпигів повно всюди. Військовим товаришам, які приїхали з далеких околиць, вельми цікаво знати, як то їздилося Рубцеві й Биковському в таку далечінь, тож вони почали насідати на обидвох, щоб розказували про свою подорож. Що вона їм далася взнаки, вказували їхні аж почорнілі від гострих вітрів обличчя, а в Биковського було забандажоване вухо, яке боліло й у ньому штрикало. На поворотній дорозі в Україну на їхню валку наскочила чимала ватага бродячої татарви, й хоч козаки провчили її як слід, то все-таки якийсь бусурман зачепив Биковського шаблею і розсік йому праве вухо.
— Так сказать, Семене, — звернувся до Рубця довговусий військовий товариш Жердина, — в тій Астрахані велика стужа, виходить?..
— Атож, — рвучко хитнув головою Рубець, — стужа… Люто дошкуляють вітри. Печуть і шмагають, мов огнем…
— Ой, набідуються наші козаки, — журливо зітхнув Ільченко, старий рубака, який воював у Палія й розійшовся з ним після Полтави.
— Багато молодняку пішло з Апостолом, — докинув генеральний суддя Черниш, — а досвіду в молодих немає…
— Апостол бувалий, та хіба за всім угледить?!
— Танському ж байдуже, що гинутиме наш молодняк. Йому тільки царська ласка в голові.
— Не дарма ж його так уважає Вельямінов…
На чиюсь згадку про Вельямінова старшина невдоволено заворушилася. Цей царський служака в’їдався їй у печінки, й вона його не терпіла. Як голова Малоросійської Колегії Вельямінов, маючи велику владу в Україні, кріпко дошкуляв козацькій старшині, загарбував землі від неї, забирав хутори й села. Старшина, головно багата, йшла на позови з ним. Справи передавалися до Петербургу й там заплутувалися, бо Вельямінов підсував хабарі й сенаторам, і суддям, тому розгляд козацьких позовів тривав цілими роками.
— Цей поганець знову напакостив мені, — почав жалітися військовий товариш Явірський, що сусідував своїм маєтком із полковником Апостолом.
— А що таке? — посипалися запити.
— Забрав у мене млин у
