Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Як це ні? — нагороїжився царський посол. — Хіба ж не пішли вони разом із зрадником Мазепою проти Його Величества?..

— Орлик був канцлером у покійного гетьмана Мазепи й залишився йому вірним. Таких вірних своїм володарям людей ми вельми поважаємо.

Графові вдарила кров у лице, й він мало що не зірвався з подушок.

— Дивно чути від Вашої Світлости такі слова про Орлика, — процідив холодно він. — Чи маю це розуміти як чергову відмову Порти видати нам цього нікчемного зрадника?..

— Про видачу Орлика не може бути й мови, — промовив твердо великий везір. — Це вже не раз вказувала Висока Брама достойним панам послам Його Величества, царя уруської землі. Ми дали азиль козацькому гетьманові, й це нас зобов’язує. Але, звичайно, наша відмова й тим разом ні в чому не порушує нашого намагання втримувати добрі сусідські взаємовідносини з уруською землею…

Граф Юсупов аж засопів ізпересердя. «Цього бусурмана нічим не візьмеш… Попередній везір полюбляв грошенята, й за золоті таляри можна було у нього виєднати не одна дільце… Ця ж сволоч і чути не хоче про будь-який підкуп. От чортяка рогатий!..» — лютився внутрі Юсупов, проте назверх розпогоджував примушено своє сердите обличчя й вирішив підійти до великого везіра з іншої сторони.

— Наша столиця знає, — заговорив він, — що в дипломатичній службі Порти перебувають козаки. Вашій Світлості найкраще відомо, що вони є запеклими ворогами нашої держави, і їй вони, перебуваючи на службі Порти, спричиняють багато лиха та клопотів.

Великий везір удав своє здивування.

— Справді? Світлий граф своїми словами приніс мені велику несподіванку. Оскільки я знаю, Висока Брама не тримає на своїй службі ніяких козаків.

— Тоді дозвольте підказати Вашій Світлості одне прізвище, а саме Остапа Мировського, колишнього отамана мазепинських козаків.

— Вперше чую про такого, — здвигнув плечима великий везір.

— Ваша Світлість хіба не заперечить, що Остап Мировський, а тепер Аскер-паша, знаходиться на дипломатичній службі Отаманської імперії?..

— Нічого про таку особу мені не відомо, — заперечливо крутнув головою великий везір. — Чи, бува, ваша столиця не одержала якісь невірогідні інформації? Ви ж хіба знаєте, ясний графе, що на таку важливу службу, як дипломатична, Висока Брама приймає виключно самих правовірних, а не християн… Маю враження, — продовжував він преспокійно, — що сталося якесь непорозуміння із прізвищами…

— Тому я з доручення Його Величества прошу Вашу Світлість провірити цю справу, й коли вона виявиться правдивою, тоді буду просити, щоб Остап Мировський — Аскер-паша, якщо він дійсно є на дипломатичній службі Порти, був негайно звільнений, бо цей пройдисвіт коїть чимало неприємностей на європейських дворах своєю ворожою позакулісовою поставою до нашої держави.

— Хочу запевнити ясного графа, що займуся особисто цією справою, й коли виявиться, що така особа справді є на нашій службі, то, звичайно, в такому випадку ми розглянемо все з повною прихильністю до вимог вашої столиці. Чей же не будемо псувати наших добросусідських взаємовідносин якоюсь невиясненою справою?.. — підкреслив чемно, й оком не моргнувши, великий везір. — Тепер же дозвольте, ясний графе, запросити вас на обід. Пригощу такою мальвазією, що й сам пророк не відмовився б від неї…

З цими словами великий везір плеснув у долоні. У дверях виріс миттю спалений сонцем півдня голомозий унак[49].

— Подавати обід! — наказав він, крокуючи поруч із усе набурмосеним, сердитим послом.

Всюди панувала тиша.

Так начебто в сераю нікого й не було.

Біля кожних дверей стояли, мов статуї, дебелі яничари в оздоблених мундирах і з оголеними шаблями в руках.

Слуги снувалися всюди майже нечутно, а везірські чауші[50] шелестіли своїми довгими шовковими халатами, поспішаючи й собі на обід.

Із мінаретських веж мулли[51] закликали правовірних до обідньої молитви. В ханах[52] подорожні розстелювали на підлозі невеличкі килимки й сумирно били поклони. Проте не всі правовірні прислухалися ревно закликові до обідньої молитви, і Стамбул продовжував далі вирувати своїм барвистим та рухливим життям.

Того ж самого дня, коли то великому везірові Ібрагім-паші трапилися неприємності, а в додатку до них іще й клопітлива розмова з московським послом, якого не вдалося вкоськати навіть пишним обідом та божественною мальвазією, на шляху, досить далеченько поза Стамбулом, сталася цікава подія.

У надвечір’я ватага добре озброєних вершників, одягнених по-турецькому, перестріла карету, запряжену четвернею баских коней. На візника й десятку їздців у шкуряних каптанах і таких же плосковерхих шапках, озброєних теж непогано, які супроводжували ще два великі вози, націлилися погрозливо пістолі й мушкети.

— Стій! — загорлав один із вершників.

Візник рвонув до себе віжки, й карета зупинилася. На її боках заблищали європейські гербові знаки, а з карети визирнув мужчина в чорному капелюсі, прикрашеному великим буйнопір’ям.

— Що таке? Чому ми стали? — звернувся він суворо по-німецькому до візника, але одразу замовк, побачивши незнайомих вершників і націлені пістолі та мушкети. Опісля запитав гостро й непоганою турецькою мовою:

— Хто ви такі, що наважуєтеся зупиняти мене на шляху до Стамбулу?!

— Нам особливо неприємно, ефенді, що турбуємо вас, — під’їхав до нього чорновусий вершник, — але вам доведеться поїхати з нами…

— Їхати з вами? Куди? Ви що, з ума зійшли?! Як смієте мене затримувати? Я ж посол Його Світлости, саксонського курфюрста!..

— Отож, ефенді, ми вас і ждали, — посміхнувся люб’язно вершник. — Нам відомо, що ви поспішаєте до Стамбулу, але все-таки вам доведеться звернути на часинку з дороги й поїхати з нами в одне місце…

— Нікуди я не поїду! — нахмурився мужчина. — Що це за напасть?! Та й хто ви такі, що насмілюєтеся затримувати посла до Порти. За цю зухвалість вас усіх повісять. Ану, геть із дороги!..

— Го-го-го!.. — зареготався