Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Тому паша був змушений брати хабарі і здирав із грецького населення високі податки та різні наддатки. Та й усі падишахові достойники в імперських провінціях були оплачувані слабо, а тому широко практикували хабарництво та здирали гроші з населення, як тільки могли і як лише це їм удавалося.

Коли ж через декілька днів після від’їзду Юсуфа-паші до Олександрополісу Ібрагім-паша почув про можливість покласти до свого порожнього гаманця чимало грошенят, то ледве не підплигнув із радости. Йому аж очі засвітилися.

Вдавав, одначе, що не розуміє, до чого гне в розмові достойник Порти, людина дуже близька до везірського двору, вислужений мір-і-ліно[36], який неждано завітав до його сараю. Ібрагім-паша налякався чимало, побачивши достойника Порти, й відповідав вельми обережно на запити несподіваного гостя. Аллах його знає, чого цей мір-і-ліно приїхав? Усім цікавиться і про все розпитує. Може, його послав сам великий везір, щоб розвідати, як вив’язується зі своїх обов’язків солунський паша? Чого доброго, такий достойник може покликати сторожу та звелить вкинути пашу до в’язниці. Ібрагім-паша аж знітився від такої страшної думки. Йому полегшало лише тоді, коли почув, що достойник із Стамбулу не приїхав із наміром схопити його за горло, але хоче відвідати козацького гетьмана, а при тому має теж малесеньке дільце до солунського паші.

— Слухай, пашо, — притишив голос Аскер-паша, — чи це правда, що ти тримаєш у в’язниці схопленого нещодавно московського шпигуна?

— Правда, — хитнув головою Ібрагім-паша, дивуючися, що достойникові Порти вже відомо про те.

— І що ти думаєш із ним зробити?

— Відішлю під охороною до Стамбулу.

— Чи сподіваєшся за нього якоїсь нагороди?

— Авжеж. Порта пришле мені похвальну грамоту, і я зверну на себе її увагу.

— Й це все?

— Еге ж.

— Гм… Я думав, що Порта нагородить тебе. — Тут Аскер-паша потер пальцями, що означало — гроші.

— Не дістану ані однієї піястри, — скривився жалкувато Ібрагім-паша.

— Це погано.

— Зовсім погано, — погодився Ібрагім-паша.

— Чи у Стамбулі вже знають про того в’язня?

— Ще ні. Цього тижня висилаю туди гінця.

— Раджу не висилати, — глянув загадково Аскер-паша на солунського пашу.

— Не розумію, — здивувався Ібрагім-паша, — може, це ти, ефенді, приїхав за в’язнем?

— Слухай мене, пашо, уважно, — нахилився до нього Аскер-паша. — Цей в’язень ніякий московський шпигун, а козак-запорожець, висланий запорожцями до гетьмана Орлика. Треба зробити так, щоб він опинився на волі…

— Це неможливе, — захвилювався солунський паша. — Адже ж усі мої люди знають, що є такий в’язень і що він має бути відправлений до Стамбулу. Коли б він утік із в’язниці, мене жде тоді шовкова петля. В таких випадках із Портою жартів немає.

— Не треба, що в’язень утікав.

— Знову не розумію, — витріщився здивовано Ібрагім-паша на гостя.

— По в’язня приїде зі Стамбулу висланник з акритами. Ти передаси в’язня йому за розпискою, і з тією хвилиною за нього більше не відповідатимеш.

— Все-таки це рисковне діло, дуже рисковне, — хитав головою Ібрагім-паша.

— Зовсім ні, — здвигнув плечима Аскер-паша. — Ти передаси в’язня висланникові Порти, й він підпише тобі документ, а що далі із в’язнем станеться — це не твоя справа. Той в’язень мені потрібний. Від Порти ти можеш дістати похвалу й ні однієї піястри, а від мене дістанеш чимало грошей.

— Скільки?

— П’ятсот піястр.

— Справді? — видивився недовірливо солунський паша на свого гостя.

— Не віриш? — посміхнувся Аскер-паша. Він сягнув по шкуряну торбу й висипав золоті піястри на мармуровий столичок.

— Тут — половина грошей, а решту дістанеш тоді, коли козак буде в моїх руках. Згода?

На вид золота солунський паша розгубився цілковито. Він не лише погодився, але й запевнив Аскер-пашу, що зробить усе, ним звелене.

— Гляди ж, пашо, щоб ти дотримав своє слово і вчинив усе, що я тобі велю, — остеріг Ібрагіма-пашу гість. — Коли б ти задумав мене підвести, то Аллах мені свідком, що вб’ю тебе таки у твоєму сераю…

У словах Аскера-паші задзвеніла погроза, й солунський паша поспішив запевнити свого гостя, що дотримає слова й мовчатиме до смерти. Знав, що інакше не може бути, а з розмови з гостем зметикував, що Аскер-паша небезпечна під кожним оглядом людина. По-перше, він у великій ласці везірського двору; по-друге, він великий горлохват і очайдух, який усе виходить живий і цілий із різних небезпечних пригод; по-третє, Ібрагім-паша відчув, що він може мати користь, утримуючи добрі взаємини з Аскер-пашею. Ось, наприклад, під час вечері, якою він пригостив Аскера-пашу, коли зайшла розмова про те, що козацькому гетьманові не дуже-то вільно втримувати зв’язки із запорожцями, то Аскер-паша порадив Ібрагімові примикати очі на таку справу, а за те йому перепадатиме щороку кругленька сума золотих піястр у його приватний гаманець, і це буде куди розумніше, ніж цікавитись тим, чи запорожці приїжджають до Орлика, чи ні.

Сп’янілий Ібрагім-паша довгенько ламав собі голову над загадковою постаттю Аскера-паші. Чи він, бува, не з невірних? Виглядає на те, що він тісно пов’язаний з Орликом. Ніяк не розбереш, що це за птиця. «Клятий шайтан», — бурмотів сам до себе солунський паша, рахуючи золоті піястри.

Орликові нездоровилося.

Далека мандрівка із Кракова, в яку він вибрався 17 лютого 1722 року разом із своїм сином Михайлом, секретарем капітаном де Клюаром і довголітнім вірним слугою Каролем, його досить-таки виснажила.

Довелося їм довгенько затриматися в Хотині, бо місцевий турецький сераскер[37] не хотів їх пропустити в дальшу подорож, мовляв, не має він в їхній справі ніякого доручення зі Стамбулу. Остаточно аж восени Порта призначила Орликові Солунь як його тимчасове місце прожитку.

Солунський паша Ібрагім віддав гетьманові для вжитку невеликий чепурний дімок, забраний турками вже давненько у грецького купця за податкову несплату. Дім стояв на затишній вулиці, обсаджений