Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Слався козацьким послам та їхній охороні далекий-далекий шлях в Україну.

І їм наче все ще вчувалися тверді Петрові слова: «Слухайте, що скаже Вельямінов!».

А в степу скиглив і завивав морозний вітер.

Солунський паша Ібрагім був дуже пригноблений.

Він навіть не торкався перлистого вина, що так і манило пригубитися до чарки, а цілий час крутив у руках султанський фірман[31] із великою печаткою та стурбовано поглядав на свого приятеля Юсуф-пашу, заступника олександропільського валі[32], який, розсівшися вигідно на м’яких подушках, курив преспокійно люльку з довгим цибухом.

— Ну, скажи, Юсуфе, чи не клопіт оце звалився на мене? За віщо Аллах так карає мене? Хіба я мало маю турбот із грецькими гяврами, а тут іще Порта послала мені козацького гетьмана!..

— Чого це ти розлементувався, Ібрагіме? — пахкнув хмарою диму Юсуф-паша. — Гетьман Орлик відомий добре Порті, й великий везір[33], знаючи його, вважає, що ти не матимеш з Орликом ніяких клопотів. Крім того, козацький гетьман — це вчений і шляхетний чоловік. Звичайно, йому добре відомо, що, живучи в Солуні, він може чинити те, чого йому не слід робити.

— Еге! Це так, може, у Стамбулі бачать справу, а на ділі все виглядає зовсім інакше.

— Як то інакше? — насторожився Юсуф-паша й навіть перестав смоктати люльку.

— А так. Мені здасться, що козацький гетьман не вельми буде респектувати те, що йому дозволив диван[34]. Ось, наприклад, йому не так-то дуже можна втримувати широкі зв’язки із запорожцями, а він таки їх утримує…

— Маєш докази?

— Н-ну ні, поки що, але я знаю добре, що до Солуня приїжджають увесь час різні купці, посли, таємні емісари, тож можна думати, що поміж ними є теж чимало запорозьких посланців.

— Чи не запанікував ти, бува, Ібрагіме? — засмоктав спокійно знов свою люльку Юсуф-паша. — Не забувай, що диван не заборонив козацькому гетьманові втримувати зовнішні зв’язки. Він проживає в нашій імперії на правах почесного гостя, хоч із певними обмеженнями. До них належить теж не надто великий контакт гетьмана із запорожцями. Це просто тому, щоб не дражнити москалів, бо й так маємо багато мороки з тими північними гяврами. Наскільки широко Орлик утримує зв’язки зі своїми земляками-запорожцями, це вже твоє діло розвідувати і зголошувати нам в Олександрополісі, а також й у Стамбулі. Навіщо ж у тебе адміністрація?..

— Хіба з такими бовдурами, як у мене, можна що-небудь мудрого вчинити? Арнавти[35] всі майже неграмотні, а в адміністрації повно злодіїв, хапуг і хабарників. Немає кому довірити якесь поважне діло. Не буду ж хіба вербувати до своєї адміністрації грецьких гяврів?!

— Чому ні? Попробуй. У нашій імперії багато гяврів на службі в падишаха. Греки ж ласі на гроші.

— Це мені відоме. Лихо в тому, що я не маю грошей, — зітхнув Ібрагім. — Твій і мій валі вже третій місяць не присилає платні. Не можу заплатити урядникам й арнавтам, а ти радиш мені приймати греків на службу.

— Прикрути солунських купців. Вони багатенькі.

— О, я їх прикручую, не турбуйся, — посміхнувся гірко Ібрагім-паша. — Але все-таки не можна перетягати струну, бо може тріснути…

— Стривай, Ібрагіме, невже між твоїми людьми не знайдеться тямуща людина, якій ти міг би довірити секретний нагляд за ділами козацького гетьмана? Головною справою є слідкування за всіми, хто до нього приїжджає…

— Кажу тобі, що в мене самі нікудишні йолопи. Такий тумануватий люд, що просто розпука мене огортає, як гляну на їхні туполобі пики. Мабуть, доведеться писати до Стамбулу, щоб мені прислали когось для допомоги.

— Не роби цього, — сполохався Юсуф-паша, — ти не знаєш, які небезпечні бувають такі висланники Порти. По-перше, ти мусітимеш його оплачувати, бо Порта не платитиме цьому висланникові нічого, мовляв, це твоє діло. Сам говориш, що у твоїй касі вітер віє. По-друге, такий собі ефенді в малиновому турбані буде слідкувати не так за козацьким гетьманом, як більше за тобою, й використовуватиме кожну нагоду, щоб підкласти тобі ногу. Коли ж на тебе завізьметься хтось з Порти, — пиши, пропало. Навіть наш валі не зможе тобі допомогти, хоч він ставиться до тебе вельми прихильно.

— О Аллах! Бідна моя голова! — забідкався знову солунський паша.

— Не горюй, Ібрагіме, — потішав його Юсуф-паша, — я переговорю з нашим валі. Може, в нас у Олександрополісі знайдеться путяща людина до такої справи, і, як валі погодиться, ми її пошлемо тобі до Солуня…

— Справді? — зрадів Ібрагім. — Як зможеш це для мене вчинити, не забуду тобі такої прислуги. — Він одразу повеселів і розпорядив службі подавати обід.

— Не таке-то легке мені діло з козацьким гетьманом, — усе ще жалівся Ібрагім під час обіду. — Хвала Аллахові, що я не мушу його утримувати… Але ж ти подумай. До нього приїжджають, крім різних секретних емісарів, теж і висланники європейських дворів. Приїде собі такий пан, і приймай його, Ібрагіме, витрачай гроші, а користи ніякої. І зломаної піястри мені не припаде…

— Зате для тебе велика честь гостювати європейських послів. Уяви собі, як вони, повернувшися до своїх країн, розповідатимуть про гостинність і доброту солунського паші…

— Добре тобі говорити, — скривився Ібрагім-паша. Він не забув іще, як дошкульно довелося йому нещодавно витратитися, коли англійський ирл Мекдоналд, послуючи до Стамбулу, заїхав до Солуня відвідати гетьмана Орлика.

Ібрагім-паші були до загину потрібні гроші. Багато грошей…

Він не був хапугою, але Порта виплачувала йому таку мізерну службову платню, з якої годі було прожити.