Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

У похідній квартирі царя Петра був обід.

Не звичайний собі щоденний обід, що його цар їв завжди напоквапки, вічно поспішаючи, — а святковий, празничний. Адже ж було свято св. Миколая Чудотворця, яке завжди відзначали урочисто на царському дворі. Так було заведено здавна, й цар Петро, прийшовши до влади, хотів було скасувати цей звичай, але несподівано тому спротивилася цариця, й цар махнув рукою, бо, мовляв, у нього куди важливіші діла, ніж якесь там свято.

Згадане свято захопило царя в Астрахані.

Місцевий єпископ, у сослужінні священиків і монахів, відправив Службу Божу в астраханському храмі. Прийшов цар із царицею, генералітетом і численною дворянською знаттю. Астраханський собор ледве поміщав царевий почет, а соборний майдан заповнився військом, яке стояло довгими лавами й мерзло, бо з-над Волги потягав крижаний вітер і здорово скував царських пікінерів, драгунів, єгрів та стрільців.

Служба Божа правилася довгенько, й цар уже почав нетерпеливитись. Князь Меншіков споглядав крадькома на Петра, побоюючися, щоб цар не вийшов із собору. В Петра це не першина, бо виходив було не раз із церкви в половині Служби Божої. Але на цей раз вона скінчилася, й хор проспівав голосно многоліття цареві, цариці, єпископові та астраханському воєводі. Цар навіть не підходив до хреста, а, повернувшися круто, вийшов із собору, а за ним посунули генерали та його найближча знать.

При виході царя із собору військові колони прокричали «ур-ра», і їхній крик рознісся голосним відлунням по цілому городі та злякав галасливе гайвороння, що зграями злітало над знищеними великою пожежою, недогорілими стінами й почорнілими руїнами Астрахані.

Святковий обід був улаштований у просторій залі астраханського кремля, який являвся осідком місцевого воєводи, генерала Ніколая Тимофієвича Безносова. Сам він сидів близько царя, по правиці князя Меншікова, — сивуватий і згорблений, із обличчям, густо подзьобаним віспою.

Служки підносили до столів різні страви й напої. Царські вельможі випивали обильно, їхні обличчя розчервонілися, їм стало гаряче, проте ніхто з них не відважився розіпняти свого вицяцькованого золотом каптана, бо за це можна було обірвати від царя чаркою по лобі. Тому всі терпіли, витираючи свої лиця чистими хустинами, які кидали позад себе лакеям, що стояли, виструнившися, за кріслом кожного царського вельможі.

Цар Петро сидів у широкому вигідному кріслі й тягнув чарку за чаркою. Його буйна грива, вже густо посріблена, спадала неслухняно ззаду на каптан, обличчя, здавалося, набрякло і зблідло, під очима лягли широкі півкола, а повнувате царське підборіддя час від часу нервово здригалося.

Петро помітно постарів, і це кидалося всім у вічі. Правда, його здоровенна фігура все ще дихала завзятющою енергією, і він, як колись, морщив своє високе чоло, пронизував своїм бистрим поглядом усіх присутніх та крутив головою. Тоді розкидалася на голові його буйна грива, й цар здригався нервово, тримаючи міцно у своїх руках келех із напоєм.

Царя боялися.

Він міг скипіти кожної хвилини, й тоді його люті не було меж. Цар скаженів, бив дубинкою кого попало, трощив посуд і меблі. Але такий приступ скаженої люті не тривав довго. Цар скоро знемагав, утихомирювався, заспокоювався і, звалюючися на крісло чи на лаву, негайно засипляв міцним сном.

Найбільше діставалося в таких випадках царським вельможам. Петро шмагав їх своєю палицею, рвав їхні каптани, лаяв їх грубо, і справжнє горе було комусь із вельмож бути близько царя, коли він лютував. Ніхто тоді не висмикувався, щоб не обірвати дубинкою по плечах. Рука в царя важка. Як уперіщить, аж кості тріщать. Не було перебору. Будь ти собі князь, граф, генерал, полковник чи боярин. Правда, цар не поривався з дубинкою на духовних осіб, хоч частенько погрожував їм своєю великою кулацюрою, а звичайним попам не шкодував ляпасів і смикав їх злісно за патлаті бороди.

Тому, знаючи царські норови, астраханський єпископ Михаїл сидів сумирно і скромненько праворуч Петра, не відважуючися сказати якесь зайве слово, а все притакував голосній балаканині вже підхмеленого царя.

— Варвари в мене всюди, он що, — нахилившися над столом, говорив цар до графа фон Гайдена, посла саксонського курфюрста, який, прибувши до Москви, не застав там царя й вибрався на зустріч із ним аж до Астрахані, при чому в часі своєї довгої і далекої подорожі зробив багато вельми цікавих записок. — Усі вони азіяти, — продовжував нарікання цар. — Перевиховую їх, учу, щоб стали європейцями, але ніяк не виходить.

Із цими словами цар узяв пальцями з полумиска чималий шматок печеного м’яса.

Граф фон Гайден був дуже здивований, що цар бере м’ясо руками, не вживаючи веделець, ані ножа, але, поминувши це, склонився в легкому поклоні:

— Ваше Величество й так уже досить добре зевропеїзували свою країну. Їдучи сюди, я мав нагоду зауважити значні висліди невтомної праці Вашого Величества…

— Багато, ой як багато, графе, ще треба вчинити, щоб зробити Росію європейською державою! Сил не стає за всім доглянути. Моїх вайлуватих ведмедів теж треба пильнувати. Поробив я їх, дураків, князями, графами та баронами, але толку з того ніякого!..

Будучи підхмеленим, цар почав гарячкуватися. Було відомо, що напідпитку він завжди говорив те, що у нього було на умі, а чого він ніколи не сказав би у тверезому стані.

— Чого надувся? — покосився Петро на Меншікова. — Може, неправду говорю? Ти хто такий був, га?!. Бублики продавав, а тепер сидиш ось тут поруч зі мною. Й таких бовдурів, як ти, в мене багато…

Князеві Меншікову було вельми неприємно, що цар так грубо висловлюється про своїх вельмож при саксонському послові, який добре володів російською мовою і, слухаючи такі царські епітети у сторону вельмож, сердечно сміявся з них у своєму нутрі, хоч назовні й вусом не моргнув.

Козацькі посли, військові товариші — Василь Биковський і Семен Рубець, які сиділи майже навпроти царя по другій стороні бенкетного стола, теж посміхалися сердечно з царської балаканини. Вони вдавали, що