Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Чолом б’ю Вашій Милості, — залунав його тихий, але бадьорий голос. — Дозвольте вам представитися: я емісар Ясновельможного Гетьмана Пилипа Орлика, турецький паша, а в козацькому мирі — Остап Мировський…
— Вітай, дорогий гостю! — обняв його Полуботок. — Багатенько вже років я тебе не бачив і радію твоїм приїздом, але вибач, що приймаю тебе в манастирській каплиці. На жаль, такі часи настали в нашій Україні, що її наказному гетьманові треба ховатися не тільки від москалів, але і від своїх…
— Це правда, — погодився паша. — Перед виїздом сюди мене всі остерігали перед московськими шпигунами і своїми донощиками. Тієї погані розвелося всюди чимало… Але починаймо наше діло.
З цими словами паша відкрутив кінцем ножа один бік держака свого кинджала, вийняв звідти тонесенький скручений папірець і подав його Полуботкові, кажучи:
— Це Вашій Милості лист, писаний власноручно гетьманом Пилипом Орликом.
Розгорнувши листа й нахилившися до свічки, Полуботок почав його уважно читати, а потім звів свій погляд на Орликового емісара.
— Як здоров’я Його Милости?
— Він часто нездужає. Залишив я його в Хотині хворого. Що й казати, поневіряння по чужих країнах дається йому гостро відчути. А турбот також не бракує…
— Так, так! — похитав журливо головою гетьман. — Але чого ж бо ти стоїш, Остапе? Сідай та розповідай, із чим добрим чи злим ти прибув. Ясновельможний згадує в листі, що ти вибирався з подорож на Захід. Що ж привіз ізвідтіля?..
— Розповідати можна багато, Ваша Милосте, але все воно зводиться до одного: не гаразд із нашою справою…
— Я слухаю тебе, Остапе, — проказав тихо Полуботок.
— Відбув я оце поїздку до Англії, був у Франції, проїхав Саксонію й Чехію, а з Молдавії продістався в Україну. Подорожую вже кілька місяців. За цей час побував усюди, де слід було мені бути, й зустрічався, з ким потрібно. Англійський двір ставиться до нашої справи прихильно. Король Юрій, думаю, що вам уже відомо з наших давніших реляцій, дружив із Войнаровським і з того часу цікавиться Україною. Але Юрій в Англії чужинець, а англійські лорди ведуть свою політику, тому він рад не рад мусить-таки прислухатися до їхнього голосу. Між ними є також прихильники Петра, бо їм, як і багатьом західньоевропейським політикам, подобається те, що він європеїзує Московщину. Та це ще не таке істотне. Важливішою є їхня настанова розгорнути широку торгівлю з москвинами. Виступаючи офіційно в Англії як посол Порти, я мав можливість говорити особисто з королем Юрієм, а цю секретну зустріч улаштував мені лорд Стейнговп, наш приятель. Король — розумна людина. Сказав мені дуже гірку правду у вічі, що ми, українці, в чужій службі служимо надто вірно й часто забуваємо свою батьківщину. При цьому порівняв нас із його німцями, які на англійській службі теж забувають про свою рідну німецьку землю. Вельми жаліє за Войнаровським й обіцяв підтримувати дискретно нашу справу. Це дуже багато з його сторони, коли брати до уваги всі ті труднощі, які має чужинець на англійському троні.
Гетьман схвально покивав головою.
— Значно ліпше представляється ситуація у Франції, — продовжував Аскер-паша. — Ця західньоевропейська держава, пов’язана вузлами тісної дружби зі Швецією, є нам вельми прихильна. Її монарх прийняв багато козаків на свою службу, а Григора Орлика, полковника французької армії, високо цінять на королівському дворі Франції. Французькі звідуни співпрацюють із нами добре, й завдяки їм ми маємо завжди скорі інформації про те, що діється на західньоевропейських дворах, зокрема тих, до яких нашому братові-козакові доступ є дуже трудний…
— І небезпечний або й зовсім неможливий, — додав Полуботок.
— Зовсім слушно, Ваша Милосте, зовсім слушно. Для прикладу візьмімо австрійський чи саксонський двори. Наш брат до них не пролізе, бо його скоро викриють і коли не скрутять голову, то зроблять іще гірше: віддадуть його «великому європейському володареві», як залюбки називають на тих дворах царя Петра. Зокрема, небезпечним для нас тереном є Саксонія, де нам щораз частіше доводиться діяти почерез наших французьких приятелів, хоч і їм не раз попадається на горіхи від твердолобих саксонців. Усе-таки даємо собі якось раду з ними. До речі, Ваша Милість знають маркіза Лор’є і, сподіваюся, мали нагоду з ним зустрічатися…
— Так, минулого року. Він приїздив інкогніто до Києва як саксонський купець. Дуже цікавий чоловік…
— І проворний із біса, — докінчив паша. — Завдяки йому стали відомі наміри москалів схопити графа Григорія Орлика…
— Схопити Григорія Орлика? — здивувався гетьман.
— Так, Ваша Милосте. Коли москалям вдалося схопити Войнаровського, то чому ж не пробувати схопити гетьманського сина? Маючи його у своїх руках, москалі нам заспівали б…
— Розказуй, Остапе, про цю справу, — зацікавився гетьман.
— Як відомо Вашій Милості, французи воюють тепер із голендерами. Це така собі війна й не війна, але триває вона вже довженько. Бере участь у тій нікчемній війні і Григор Орлик із сотнею козаків — завзятими рубаками, які вийшли ще з Мазепою на чужину. Так ото саксонці, що помагають голендерам проти французів, за намовою москалів, переодягнули своїх вояків у достоменно таку ж саму одежу, яку носять орликівці, й, використавши нагоду, хотіли були схопити Григора Орлика чи в часі бою, чи на постої, що їм, до речі, було б удалося зовсім легко, бо, напевно, ніхто із французів їх не перевіряв би, приймаючи за орликівців. На превелике щастя, хтось із саксонців злакомився на гроші і прозрадив увесь плян французам…
— Що ж сталося опісля?
— Так як було запляновано, саксонці підкрадалися однієї ночі під похідну квартиру Григора, але тут їх уже чекали заховані козаки й вибили саксонців до ноги.
— Москалі розпускають усюди свої щупальця, — проказав тихо гетьман. — Минулого тижня мої довірені люди донесли з Царгороду, що новий царський посол, граф Василій Павлович Юсупов, домагався знову видачі Його Милости гетьмана Орлика.
Аскер-паша аж підскочив.
— Хто? Юсупов? То це він тепер послує в Царгороді? Так, так. Я знав іще перед виїздом, що прибуде новий посол. Треба буде мені ближче ним поцікавитися. Відома річ, що москалі ввесь час намагаються підкуплювати турків, не жаліючи золота.
