Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Про таємничого Аскер-пашу, близького співробітника гетьмана Пилипа Орлика, Зиновій уже чув багато від інших гетьманських висланників, які час до часу контактувалися з ним у різних справах. Йому було приємно, що така видатна персона, як Аскер-паша, завітала до нього особисто.

— Так це ви Аскер-паша? — перепитав зраділий і схвильований Зиновій. — Я чув про вас неодноразово, тому безмірно радий, що маю шану вітати вас у себе…

Аскер-паша підійшов швидко до дверей, відхилив їх, виглянув у темний коридор, потім замкнув двері на ключ і погасив свічку.

— Розмовлятимемо в темряві, й то дуже тихо. Ваші колеги, вертаючи, зауважать світло й можуть сюди прийти, а я не хочу, щоб хтось мене бачив тут, у вашій кімнаті. Обережність ніде й ніколи не зашкодить, навіть у студентській бурсі… Скажіть, ви часом не знайомі з Отто фон Герцом?..

— Знайомий, але не сказав би, що близько. Фон Герц дуже цікавиться студентським життям і симпатизує студентам… Нас, козаків, він також знає, бо ж ми тут знані всім…

— Гм… Кажете, що близько ви з ним не знайомі?

— Ні.

— А ваші побратими?

— Теж ні.

— Вам і Богданові треба буде за всяку ціну знайти можливість зблизитися до фон Герца. Для звичайних студентів, можливо, це не буде легкою справою, але пробувати треба, тим більше тому, що фон Герц цікавиться студентством і часто йому патронує. Спитаєте, навіщо таке зближення? Скажу. Справа в тому, що наші приятелі із Франції почали поволі, так би мовити, «обробляти» фон Герца, а він може принести нам велику користь, бо це хитрющий лис. Ніхто з наших приятелів, ані з нас, мазепинців, не має певности, чи фон Герц не буде лукавити та не заграватиме на дві сторони, тобто французьку й саксонсько-московську. Знаємо, що Отто фон Герц не любить москалів, але ж він повірений курфюрста, а цей увесь час в’яжеться тісно з москалями. Можливо, що згодом французи когось пришлють сюди, а до того часу вам обидвом належить слідкувати за фон Герцом. Реляції складатимете в купця Пірса, який буде пересилати їх далі. Для вашої інформації, Пірс перебуває на службі французів, і з ним ви можете говорити одверто. До речі, я ще перебалакаю з ним про це завтра вранці.

— Боюся, що важко буде нам справитися, — похитав головою сумнівно Зиновій. — Отто фон Герц частенько виїздить із Галле, доступ до нього також нелегкий, а ще важче буде нав’язати з ним ближче знайомство.

Поночіло.

На просторе подвір’я Свято-Дмитріївського манастиря в’їхала карета, запряжена шестірнею, й зупинилася перед великою манастирською церквою.

З карети проворно вискочив молодий чорновусий козацький старшина й подав руку поважному, повнотілому мужчині, багато одягненому, який важкувато ступив зі східців карети на землю.

До них уже підходив поквапно високого росту монах із розкішною сивою бородою, спираючися на високу палицю, оковану сріблом. Він легко вклонився.

— Вітайте, Ваша Милість і наш добродію, в цій скромній обителі. В наших молитвах ми завжди молимося за Вашу Милість, ктитора цього храму Пресвятої Богородиці!

— Вітайте, отче протоігумене! Як Господь вас милує?

І наказний гетьман пригорнув старенького монаха до своїх широких грудей.

— Слава Богові, держуся здоров’ям непогано, — мило всміхнувся протоігумен, а його погляд спочив уважно на молодому старшині, що не втекло від уваги гетьмана.

— Це Петро Черниш, син нашого генерального судді, — поклав гетьман руку на плече молодому старшині, — відданий мені козак серцем і душею. Знайомтеся, бо ж вам обидвом доведеться частенько зустрічатися.

— Радий вітати тебе, сину, — подав протоігумен старшині руку, яку той шанобливо поцілував. — Слава Богу, що маємо молодих людей, котрим добро нашої отчизни таке ж дороге, як і нам старим.

— Чи емісар уже приїхав? — звернувся потиху гетьман до протоігумена.

— Сьогодні вранці. Він дуже втомлений і спить у моїй келії, мов забитий.

— Хто ж це тим разом? — перепитав гетьман.

— Турецький паша, Ваша Милосте.

— Хто, хто?! — здивувався гетьман.

— Аскер-паша. Турецький генерал, а в нашому козацькому мирі Остап Мировський, що вийшов після Полтави з покійним гетьманом Мазепою на чужину.

— Он як! — продовжував дивуватися гетьман. — Пригадую собі його. Завзятий був козак і відданий безмежно покійному Мазепі. Виходить, що й надалі залишився твердим мазепинцем. Ну, що ж, він молодець, і мені приємно буде з ним зустрітися.

— Чи Ваша Милість зволять пригоститися нашою скромною вечерею?

— Ні. Спасибі, дорогий отче протоігумене. Хочу відразу приступити до діла. Та я й не голодний. Будь ласка, піди й розбуди пашу. Поки ми говоритимемо, то ознайом Петра з польською справою. Знаєш добре той клопіт, який підсунули нам поляки. Та не забудь розпорядитися, щоб візників і компанійців завели негайно до трапезної і добре нагодували. Не хочу, щоб хтось із них бачив, куди я пішов…

Гетьман іще розмовляв із Чернишем, а тим часом монахи вже запрошували гетьманських людей до трапезної на вечерю, так що скоро перед церквою опустіло, й тоді протоігумен, підійшовши до важкоцвяхованих церковних дверей, вийняв із кишені ключ і їх відчинив.

Увійшовши в церкву, гетьман і протоігумен тричі перехрестилися й низько поклонилися перед царськими вратами, а тоді скерувались за престіл. Тут протоігумен засвітив свічку, присвітив нею стіну й натиснув непомітну в ній залізну голівку. Нечутно відчинилися вузькі двері, за якими чорнів вузький прохід.

Взявши від протоігумена свічку, гетьман пройшов повільно кільканадцять кроків і увійшов у невелику каплицю.

На стіні висіло велике Розп’яття, а на вівтарі лежало куте сріблом Євангеліє.

Гетьман став навколішки й заглибився в молитві.

Молився довго…

По хвилині вчулися притишені кроки, й по східцях зійшов у крипту Аскер-паша, вбраний у звичайний, навіть убогий на вигляд, козацький подорожний одяг.

Гетьман підвівся.

Аскер-паша, підійшовши до нього, низько вклонився.