Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Лист був повний непристойних висловів, а — що гірше — подавав місця таємних розваг у місті й мав повно натяків на те, що навіть і достойні панове райці відвідують потайки ці місця, вже не кажучи про багатих купців і знатних бюргерів. Останні почали досадливо нарікати на студентів.
— Кара Господня з тими шибайголовами. Завжди щось устругнуть!
— За наших часів студенти не були такі зухвалі, — сказав сердито пузатенький бюргер, який доводився пивній сусідом.
— Я також учився в університеті, — підтримав його другий, — але ніхто із студентів, які вивчали філософію чи реторику, не займався такими дурницями, як цей.
— А їм, гульвісам, що? — додав третій, сивуватий бюргер. — Хіба їм наука в голові? Тільки бешкетують, пиячать та за дівчатами бігають…
— Дозвольте вам зауважити, майне геррен[23], — звернувся до бюргерів стрункий чорновусий студент, — що й ви такі самі були у вашій молодості…
І в нього на устах промайнула лукава усмішка.
— Але такої погані не виписували…
— Хіба ж це неправда? — здивувався удавано студент.
— Клянуся головою Вольтера, — підскочив до бюргерів меткий, вертлявий молодик, — що все це істинна правда!
— Що ти мені тичеш свого Вольтера! — скипів бюргер. — Твій Вольтер безвірок, він і на самого Бога хулу складає!
— Зате ум у нього багатенький…
— Тю на тебе дурного й на твого філософа! — ще більше розлютився бюргер.
— Та що з вами говорити, — вмішався до суперечки буйно-кучерявий студент із Ляйпцігу, — коли ви не хочете розуміти духа сучасної епохи. Для вас Вольтер чи не сам Вельзевул, а для нас він великий і блискучий ум. Коли б ви читали його писання, то й думали б інакше…
— О, не діждете, щоб ми валяли собі руки такою поганню!..
— Шкода, — дражнили студенти роздратованих бюргерів, — стали б розумнішими…
Бюргери розсердилися не на жарт. Вони встали, заплатили за пиво й, навіть не глянувши на студентів, подалися до дверей. І лише у дверях сивуватий бюргер не втерпів.
— Дураки ви, молоді! — кинув він гнівно.
— Від такого й чуємо! — відповіли хором студенти.
Пізно вночі Галле все ще гуло й веселилося.
Всюди лунав спів, шинки й каварні були переповнені; купці, замкнувши склади, підчислювали вторговані гроші, а з города потяглися довгі валки селянських підвод і купецьких фур, супроводжуваних озброєною сторожею. На ратуші погасло світло, й на вулицях появилися обвішані зброєю здоровані з міської сторожі, брязкаючи галябардами й важкими палашами. Вони ходили повагом і не присікувалися до бюргерів та студентів, які, покидаючи шинки й каварні, розсипалися галасливими потоками по городських вулицях. Цей рухливий людський вир топнів на очах, розпадався на групки в менших вуличках і губився в будинках із позаслонюваними віконницями вікнами під гавкотіння собак на подвір’ях.
Зиновій Любович добрів до бурси доволі пізньою ніччю. Ледве вирвався від украй розбавлених і підхмелених студентів, які ніяк не хотіли покидати пивної, незважаючи на вговорювання господаря, що йому пора її замикати.
Любович відчув, що голова почала ходити йому ходором й, опинившися на вулиці, з радістю втягнув у груди свіже морозне повітря. Побратимів годі було витягнути з веселого товариства, й Зиновієві довелося йти до бурси одинцем.
Там чекала його несподіванка.
Ввійшовши напотемки до своєї кімнати, розташованої на першому поверсі широкобокої бурси, Зиновій засвітив свічку й остовпів.
Біля столу сидів у кріслі незнайомий літній мужчина, дбайливо одягнений у чудово вишитий каптан, накинутий поверх камзоля зі золотими гудзиками. На плечах у незнайомця був широкий темний плащ, підбитий хутром.
Його гострий і, здавалося, трішки насмішкуватий погляд наче прорізував наскрізь студента.
— Бачу, що ви заскочені моєю такою пізньою візитою у вас, — промовив незнайомий по-українському до Зиновія, — але я в дорозі, й мій час обмежений. Не заставши вас тут, вирішив зачекати.
— Хто ви і як зайшли до моєї замкненої кімнати?..
— Хто я — це вам зараз же скажу. А до вашої кімнати такій людині, як мені, зайти дуже легко. За допомогою ось цих клірчиків. — Тут незнайомий витягнув із кишені цілу в’язку різних ключів і підкинув її в руці. — Ці залізячки допомагають мені відчиняти не одні двері. Але ви не хвилюйтеся, — заспокоїв він Зиновія, усміхаючись, — я ваш земляк і маю до вас маленьку справу.
Тут незнайомець устав і, підійшовши близько до Зиновія, проказав твердим півголосом:
— Вірю, що Венера, зоріючи на заході, засяє…
— Теж у темноті на сході, — докінчив із полегшею Зиновій.
Він заспокоївся. Незнайомий належав до мазепинців і був на службі гетьмана Орлика. Родину Любовичів пов’язувало з гетьманом далеке споріднення, а один із дядьків Зиновія, козацький старшина, вийшов із гетьманом Іваном Мазепою на еміграцію, служив опісля при Орликові, ходив таємним емісаром в Україну й був убитий москалями недалеко Києва. Мазепинство було сильно закріплене в родині Любовичів, то й не диво, що мазепинці на службі Орлика скоро нав’язали контакт із молодим Зиновієм у Галле і втягнули його до своєї політичної дії. До нього приєдналися пізніше Богдан Метелиця, Марко Хуторний і Афанасій Кваша. Й хоч він із ними і дружив, то Марко Хуторний і Афанасій Кваша не цікавилися політичними справами, до того ж уважали, що гетьман Мазепа таки був зрадником. Зиновій не дивувався, бо їхні родини були нагороджені за вірність цареві й одержали хутори на довічність — ті хутори, що були забрані в козацької старшини, яка вийшла з Мазепою на чужину.
— От і добре, — затер незнайомий руки. — А тепер будьмо знайомі. Я — Аскер-паша, емісар Його Милости гетьмана Пилипа Орлика.
Правиці обидвох міцно
