Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Мав-єм цікаву розмову з пашею, а над усе вірний син української землі. Таких нам треба якнайбільше в теперішньому часі…

Гетьман позіхнув.

— Ох, і втомлений я… спати хочеться… Ага, щоб не забув, завтра тобі треба їхати в Київ із пильною справою…

— До кого в Київ, Ваша Милосте?

— Скажу завтра. Це складна справа. Йдеться про те, щоб хтось перекинувся в купця й виїхав з України до Криму.

— Розумію, — промовив Петро тихо до себе, помітивши, що гетьман уже куняв, схиливши голову на своє широке рам’я.

За вікнами карети гойдалася безмісячна глуха ніч, і, проїжджаючи козацькими селами, компанійці полохали собак. Вони вайлували, а старі пошрамовані й покремсані в боях козаки підходили до вузьких віконечок або й виходили надвір та, побачивши оточену кіннотниками карету, важко зітхали:

— Гай-гай! Знову хтось значний товчеться ніччю. Чи не наказний гетьман, бува. Адже ж шестірнею помчав. Немає і йому спокою… Лиха веремія настала в Україні…

Карета гойдалася й почала колисати до сну молодого Черниша.

А в затишній невеликій келії Свято-Дмитрівського манастиря спав уже давно, поклавши на всякий випадок біля себе пістолі й шаблюку, емісар гетьмана Пилипа Орлика, Остап Мировський — Аскер-паша.

Наступного дня йому знову стелилася дорога.

На манастирській дзвіниці прокричали сичі і злякали старого манастирського сторожа, який, перехрестившися, потюпав в обхід манастиря.

— Часи ж непевні…

Проте всюди було тихо, і Свято-Дмитрівський манастир огорнула глибока осіння ніч.

Ніч насупилася грозою.

Степ огорнула темрява, а чорні хмари насувалися важкими валунами зі заходу і проковтували зорі.

Холодний пронизливий вітер розгулявся по степу, товкся по байраках, шарудів голосисто в пожовклих травах і зі свистом та різноголоссям метелився по всіх усюдах.

Їхати проти вітру ставало щораз важче.

Вершник навіть і не торкав коня острогами, бо вітер тормосив його з усіх сторін, наче намагався звалити із сідла, шмагав по лиці, вдирався в його туго застібнуту бурку, розвівав її поли та примушував вершника насувати міцніше шапку на чоло.

Час від часу вершник прилягав до шиї свого коня й уважно розглядався на всі сторони. Та доглянути що-небудь у нічній темряві не було легко.

— Ну й темрява! Хоч око виколи! — промимрив невдоволено вершник, зупинивши коня. — Ніби тут і не тут. Чи не заблукали ми часом, га? — погладив він коня по шиї. — Вовчого байрака катма… Щось воно не те… А що, як повернемо праворуч?..

Звернувши направо і проїхавши ще доволі далеченько, вершник помітив малесеньке світельце, що миготіло в далечині крихітним вогником.

— Мабуть, у доброму напрямку їдемо, гнідий, — зупинив коня вершник. — Поспішати не будемо. Треба обстежити все як слід, щоб не потрапити в халепу.

Кінь стриг вухами й іржав тихенько, наче хотів сказати, що розуміє свого пана.

Їдучи в напрямі миготливого світелечка, вершник часто зупиняв коня, прилягав до його шиї, пильно вдивлявся в темряву й надслухував. За деякий час світло побільшало, й він побачив перед собою контури великого дворища. Ліворуч нього тягнувся великий ліс.

— Ми на місці, — зрадів вершник. — Оце і є Вовчий байрак, що лежить поза дворищем Толстого[24].

Розглядаючися обачно на всі сторони, вершник поволі під’їхав до дворища.

Воно було оточене високим частоколом із грубезних, затесаних гострінню палів. У дворищі панувала тиша, тільки десь поза головним будинком, на гумні, гавкали собаки. В одному з вікон головного будинку, на поверсі, блищало невелике світло. Хтось іще не спав, незважаючи на пізню ніч.

— Ач, не спиться комусь, — процідив крізь зуби вершник, — чи не полковникові? Це, мабуть, його крило, як мені говорили…

Під’їхавши ближче до частоколу, вершник відв’язав від сідла звинутий довгий і міцний аркан, зробив широку петлю, підвівся на стременах і, розмахавши арканом, закинув петлю на гострокілля. Потім затягнув її і поторгав міцно, випробовуючи, чи петля закріпилася на палях. Опісля знову погладив коня по шиї, зняв яничарку[25] із пліч, повісив її на сідлі, поправив пістолі й кинджал за поясом і, ставши на сідло, схопився руками цупко за аркан та й поліз жваво на частокіл. Видряпавшися на гострокілля, вершник приляг між палями й почав оглядати подвір’я просторого дворища. На ньому не було нікого.

— Добре, — мугикнув вершник. — Краще не може бути…

Схопившися за аркан, він, мов кіт, сплигнув із частоколу на подвір’я й розтав у нічній темряві…

Його Світлість, граф Василій Павлович Юсупов, царський посол до Порти, здорово позіхнув і так потягнувся на вигідному широкому ліжку, що воно аж заскрипіло. Граф був утомлений довгою подорожжю, й після багатої вечері та добрячої піятики йому дуже хотілося пірнути з головою в пухові подушки та перини і вмить заснути. Проте йому довелося ще довгенько гомоніти з господарем, полковником Толстим, зважаючи на те, що наступного дня він був змушений вибиратися рано в дальшу дорогу, а треба було ще переказати полковникові окремі секретні доручення царського сенату і Приказу щодо його завдань у наступному році. Всі вони зводилися до того, що полковникові слід було прибирати цупкіше хахлів у свої руки. При гостях годі про такі діла говорити, тож полковник зайшов до одпочивальні, й удвох із графом вони ще вихилили пляшку слив’янки та засиділися до пізньої ночі. Побачивши, що графові вже злипаються очі, полковник побажав йому доброї ночі й гукнув на слугу, щоб той допоміг роздягнутися Його Сіятельству. Поки слуга роздягав графа, цей розглянув іще раз уважно свою одпочивальню. Це була простора спальна, призначена, мабуть, лише для визначних гостей. Багато прибрана, вся в килимах, мала вигідні м’які крісла, мармурові столики й велику голляндську шафу із дзеркалом.

Граф скривився з досади. Така сама шафа