Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Хочу відкрити Росії вікно в Европу, — говорив Петро, — тоді пущу свою фльоту під самий ніс турецькому султанові. Та що там султанові, — тріпнув рукою нетерпляче. — Завоюю Індію. Коли я переміг Карла, то хто встоїться проти мене?!.

Петро стукнув золотим пугарем об стіл так міцно, що на ньому задеренчав увесь посуд, а тоді продовжував:

— Мої ведмеді називають мене кривавим деспотом за те, що я хочу великої Росії… Мовчи, Даніліч, — зиркнув він грізно на князя Меншікова, який хотів щось сказати, — я знаю, що правда коле в очі… Я знаю все, що про мене говорять… Хіба ж попи та розкольники не називають мене Антихристом?!.

Ці слова були звернені до єпископа Михаїла, який налякано заморгав очима й поспішив запевнити царя, що про те йому нічого не відомо.

— Та хто б це із священнослужителів відважився говорити таку богопротивну хулу про Ваше Величество?!.

— Не прикидайся, владико, незнайком, — реготнув цар, тіпнувши єпископа рукою по плечах так, що той аж зігнувся від дужої царської руки. — Цар усе знає, владико, що про нього говорять… Не маю часу взятися за вас, чорноризники, та ще усіх скручу в баранячий ріжок так, що ані не писнете. Ще дужче, як розкольників. Називаєте мене Антихристом? Це мені байдуже… Але ніхто з вас, навіть і ті, що носять мітри, не спосібні думати й бачити велике майбуття Росії. Тільки я це бачу! Й не лише бачу, але і творю це майбуття!!!

Останні слова Петро вигукнув хвалькувато.

Єпископ Михаїл не відважився йому перечити, бо це було небезпечно. Царева антипатія до церковників була відома. Правдою було теж і те, що московські попи на далеких окраїнах і в лісових глушах таки називали його Антихристом і потиху виклинали царя як «врага й адського супостата земли русской».

Царський приказ[26] розправлявся жорстоко з такими попами і гноїв їх у в’язницях, а це ще більше поглиблювало ворожнечу між церковниками й Петром.

— Ніколай Тимофеєвич, — гукнув цар астраханському воєводі, — мальвазія в тебе славна, аж губи липнуть! — А потім звернувся до цариці: — Не правда ж, душко?..

— Рад стараться, Ваше Величество, — склонився воєвода.

— Ти в мене молодець, — похвалив його цар, — тримаєш міцною рукою астраханську землю. В мене навчився…

— Рад стараться, Ваше Величество, — повторив воєвода. — Смію зауважити, що тільки здоров’я в мене негодяще.

— О, справді?!!

— Ніколай Тимофієвич жаліється вже давно на слабе серце, — підказав цареві князь Меншіков.

— Нічого, потерпи ще трохи, Тимофієвичу. Коли скінчимо веремію з персами, тоді підеш на відпочинок…

У залі стояв голосний гул і робилося щораз гарячіше.

Дехто з царських достойників уже сп’янів і хитався у кріслі або куняв, декому хотілося страх розіпняти каптан, і всі вельми зраділи, коли при кінці обіду цар звернувся до астраханського воєводи:

— Вгостив ти мене, Тимофієвичу, славно. За це тобі велике спасибі. Тепер я піду і трохи приляжу… Ви ж, — глянув цар посоловілими очима на присутніх, — продовжуйте обід…

Всі підвелися.

Цар, спираючися на воєводу, в супроводі цариці і князя Меншікова виходив із залі. Нараз, пригадавши собі щось, зупинився.

— Даніліч, — сказав гостро, — завтра вранці козацькі посли мають бути в моїй канцелярії!

При цьому він смикнув Меншікова за гудзик його атласного, розшитого золотом каптана.

— Слухаю Вашого Величества! — вклонився низько Меншіков цареві.

Хоч Биковський і Рубець прибули ранувато до астраханського кремля, проте царя вони вже не застали.

«Це чорт, а не чоловік!» — сердився Рубець, почувши в канцелярії, що цар ранесенько, тільки просірів ранок, уже погнався в город, над річку Кутум, захопивши зі собою декількох німецьких і голендерських майстрів, спеціялістів у портовому будівництві.

— Його Величество намірає создати великий порт в Астрахані, — заявив козацьким послам головний царський обер-секретар Іван Афанасович Позняков, затираючи руки з холоду.

Хоч в одній із просторих заль астраханського кремля, де примістилася царська похідна канцелярія, палахкотіли й голосно потріскували у ватрані грубі поліна, проте було холодно, й канцеляристи та підписки щулилися з холоду, похилені над паперами, і шкряботіли потиху перами.

— Коли ж повернеться Його Величество? — допитувалися обер-секретаря козацькі посли.

— Невідомо, — знизав плечима Позняков, — може, вкоротці, а може, аж біля полудня.

— Що ж нам чинити? Його Величество велів нам прийти вранці, й ми прийшли…

— Доведеться вам ждати, — розвів руками обер-секретар.

— Побила б його лиха година! — сердився, крокуючи коридором, Рубець. — Мені аж ніяк не хочеться вичікувати в цих непривітних холодних мурах…

— Що ж удіємо? Треба чекати, — говорив Биковський, міряючи повільними кроками довгий, темнуватий і гостролукий коридор астраханського кремля, де тут і там горіли смолоскипи у прикріплених до мурів залізних лійкуватих сплетивах. — Петро може надбігти кожної хвилини. Знаєш, який він навіжений…

— І який скажений, — додав Рубець. — Та ще невідомо, в якому настрої він сьогодні. Як щось не по-його, то пиши, пропало. Ушкереберть піде наша місія.

— Як Петра нападе біс, то ми не будемо наполягати на тому, щоб він дав відповідь на прошеніє генеральної старшини, а переждемо кілька днів і тоді знову попросимося до нього. Пам’ятаєш, ми так були вчинили за покійного гетьмана Скоропадського й виєднали царську згоду.

— Це діло. Так і зробимо. Нам тоді повезло. Меншіков аж сам дивом дивувався, що цар так скоро й навіть без кондицій[27] погодився на наше прошеніє.

— Про вовка помовка, а вовк і в хату суне. Гляди, — торкнув Рубець приятеля, вказуючи очима на надходячого навпроти них князя Александра Даниловича Меншікова. Він ішов у супроводі двох царських полковників. Одягнений у півшубу, Меншіков поскрипував вичищеними до сліпучого блиску