Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Ого! Його й довбешкою не діб’єш, — скривився Полуботок. — Правда, він уже здорово підтоптався, але енергії ще має багато.
Зі свічок скрапував поволі віск, а тінь від хреста все росла, більшала й наче розгортала свої рамена ширше й ширше. Зі стін гляділи на розмовців розмальовані в давнину якимсь, напевно, монахом-малярем, святі української землі, й наче слухали розмову наказного гетьмана, який схилив голову у важкій журбі за козацьку землю, й Орликового емісара, відважного одчайдуха, для якого не було ні меж, ні кордонів і який для добра козацької землі готовий був іти на найбільше ризико й небезпеку.
Може, вони і слухали…
Тінь від хреста все більшала… росла.
Гетьман здригнувся й обгорнув себе щільніше кереєю.
— Холоднувато тут, — відмітив.
Устав і пройшовся перед вівтарем.
— Важко, ох, як важко, — заговорив по хвилині, — змагатися з навіженим Петром і його нашвидкоруч зробленими графами та баронами, які зграєю обсідають нашу землю. Важко, що й не доведи Господи…
— Ясновельможному добре про те відомо, — відізвався Аскер-паша, — і він просить Вашу Милість чинити все, що можливе, в обороні прав і вольностей України. Зокрема, Ясновельможний просить не відступати від вимог, щоб Україна й далі мала свого вибірного гетьмана, щоб Петро не скасував цього права, бо тоді Україна стане провінцією Московщини, чи пак Росії…
— Це моя найбільша журба, — важко зітхнув Полуботок. — Наші супліки про дозвіл вибрати гетьмана Петро збуває мовчанкою або відповідає, що вибір гетьмана треба відкласти після закінчення перської війни. Виглядає на те, що він зумисне відкладає цю справу, маючи на думці взагалі не допустити до вибору гетьмана. У Глухові засіла Колегія й рядить козацькою землею. Я нібито наказний гетьман, але моя влада жахливо обмежена. За кожним моїм кроком слідкують шпигуни й донощики Вельямінова. Проте здаватися так легко Петрові я не буду, а вольності і права нашої отчизни боронитиму до свого останнього віддиху. Так і перекажи, Остапе, Ясновельможному. Ви ж по тому боці дійте, як зможете, щоб просувати нашу справу на Заході, щоб вона була завжди на очах європейських володарів, бо тим допомагатимете нам вельми в наших опалах із москалями. Вони, кляті, розточили й розклали морально багацько нашого козацького брата, створивши із нього лакуз і донощиків, заради дарованих хуторів, ставків та млинів. Як важко старшувати над таким людом!.. Тримаю булаву в своїх руках не заради особистого честолюбія, а на те, щоб могти захищати нашу землю від щораз більшого московського зазіхання на неї. І захищатиму її до кінця свого життя…
Обличчя Полуботка суворішало з кожною хвилиною, а чоло перетинали глибокі борозни.
— Що рекомендує Ясновельможний чинити з польською справою? — зупинився зненацька перед Аскер-пашею гетьман.
— Виждати? Москалі хочуть спекти велику печеню з тієї справи й розсварити поляків між собою. З Потоцьким і далі можна втримувати секретний зв’язок.
— Добре. Перекажи, Остапе, що я уклінно прошу Ясновельможного, щоб він послав меморандум до європейських володарів, зазначаючи у ньому, що Москва нехтує законні права козацької землі й не допускає до вибору гетьмана.
— Ясновельможний охоче це зробить, — ствердив Аскер-паша, — бо дуже подратує Петра, коли до його амбасадорів звертатимуться європейські двори й бажатимуть вияснення тієї справи.
— Коли б можна, — продовжував Полуботок, — то в нашому інтересі було б, щоб навесні слідуючого року турки закрутили якусь, хоч би невелику, веремію з москалями на півдні. Якщо таке станеться, то це буде вода на наш млин, бо цар у подібних випадках мусітиме рахуватися хоч трішки з нами.
— Що ж, пробувати можна. Правда, це важка і складна справа, бо Порта не хоче тепер ніякої війни з Москвою. Проте евентуальну можливість треба буде обміркувати. Коли вернуся до Туреччини, то розгляну все докладно і про висліди повідомлю Вашу Милість своїм довіреним посланцем, а коли буде клюватися щось серйозне, тоді прибуду сам. Не першина мені.
— Та ще прошу переказати Ясновельможному, щоб він був обережний із висиланням до мене своїх посланців. Хай кожний із них має при собі добре захований лист, підписаний самим Ясновельможним. Тільки з такими посланцями я буду говорити. Знаєш сам, яка тепер ситуація в Україні. Я боюся зради й московського підступу, до того ж не хочу попасти на московську дибу.
— Перекажу, Ваша Милосте.
— Оце й гаразд. Тепер торкнемося ще декількох важливих справ. Ти куди вибираєшся від нас?
— Прямо в Солунь до Ясновельможного, а звідти до Стамбулу. Я дуже забарився, й Порта, напевно, дивується, де це я пропадаю.
— Перекажеш Ясновельможному мою доброзичливу приязнь до нього. Ночуй тут, у манастирі, не вибирайся нікуди ніччю, бо це небезпечно, а в цих мурах безпека цілковита. З Києва виїжджатиме цими днями купецька валка у Крим, тож ти можеш приєднатися до неї і поїдеш як купець. У Києві зайдеш до купця Мелетія Непийводи, й він буде знати, в чому діло.
— Скористаю охоче із пропозицій Вашої Милости й запевняю Вашу Милість, що перетворюся в найправдивішого київського купця, так що комар і носа не підточить на мені…
Розмова тривала ще довгий час.
Була вже пізня глуха ніч, як наказний гетьман Полуботок розпрощався з Аскер-пашею й вийшов незамітно бічними дверима з манастирської каплиці. На подвір’ї очікував його Черниш, розмовляючи тихо із протоігуменом. Козаки-компанійці також гомоніли між собою, розсівшися долі.
— В дорогу! — наказав гетьман.
Попрощавшися із протоігуменом Феодосієм, гетьман сів із Чернишем у карету, але приказав не світити ліхтарів.
Виїхавши за манастирську браму, карета, оточена компанійцями, покотилася шляхом на Глухів.
Черниша дуже цікавило те, про що гетьман розмовляв з Орликовим емісарем, але він, звичайно, не відважувався запитати про це.
Наче вгадуючи його думки, Полуботок озвався перший:
