Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Доброго ранку вам, Ваше Сіятельство! — привіталися вони.
— Доброго ранку й вам, гаспада. Як пройшла авдієнція у Його Величества?
— Його Величества немає, і ми ждемо. Нам сказали, що Його Величество поїхали над річку Кутум…
— Ага… ага… ну що ж, підождіть. Його Величество не забариться… Мені теж треба з вами говорити, але тепер не маю часу. Я вас повідомлю, — кинув Меншіков, крокуючи жваво до царської канцелярії.
— Бублейник нікчемний! — процідив крізь зуби Рубець.
— Єрипуд препаскудний! — додав сердито Биковський і собі.
Посли тинялися довгенько без діла по астраханському кремлі, який заповнювався щораз більше царськими людьми, а через деякий час прийшли знову до ждальні, де вже сиділо кільканадцять осіб, які добивалися на послух до царя з різними справами. Здебільшого це були астраханці або люди із пригороддя та ближчих і дальших околиць — купці, начальники татарських улусів[28], вірменських громад та пейсаті євреї. Царському обер-секретареві було чимало мороки із прохальниками, бо мало хто з них знав російську мову, й аж прихід воєвідського перекладача вельми втішив заклопотаного Познякова, котрий велів своїм канцеляристам записати прізвища прохальників і справи, з якими вони прийшли на послух до царя, не даючи при тому їм ніякої надії, що вони вдостояться такого послуху.
— В Царського Величества є важливіші справи, як ось твоя, скотина-нехристе, — обурився голосно обер-секретар на косоокого татарина, котрий прийшов жалітися на свого начальника, що захопив неправно отару його овець. — Як ти посмів із такою дрібною справою лізти на очі Його Величества?!
Наляканий татарин, не розуміючи ані слова, лише безрадно кліпав очима й не знав, чим це він так розсердив царського обер-секретаря.
— Скажіть цьому нікчемові, — звернувся він до перекладача, — щоб він забирався геть. Хай звертається до астраханського воєводи!
Цар прийшов коло полудня, так як і сподівалися козацькі посли. До ждальні вскочили, мов опарені, два високі єгри з Петрової гвардії і завмерли біля дверей. За ними ввійшов царський камердинер і голосно заволав:
— Його Царське Величество!
Цар пройшов швидко через ждальню, немовби не помічаючи присутніх, зігнених у низькому уклоні, а за ним пройшли граф Теодор Матвієвич Апраксій, князь Михайло Михайлович Голіцин, граф Борис Петрович Шереметьєв, граф Федор Олексієвич Головін і князь Теодор Юрійович Ромодановський.
За декілька хвилин із канцелярії вийшов канцелярист і проголосив, що прийому нікому не буде, а всі записані удостояться оглядати світле царське лице наступного дня…
— Вас Царське Величество зараз прийме, — підійшов канцелярист до Рубця й Биковського, окинувши байдужим поглядом решту розчарованих прохальників.
— Ваша генеральна старшина, — мовив цар Петро козацьким послам, ходячи широкими кроками по канцелярії, — знову подала прошеніє про вибір гетьмана. З тією справою треба підождати. Чуєш, Данілічу, — гукнув несподівано він до Меншікова, — ти написав старшині про те, що слід відкласти вибір гетьмана.
— Написав, Ваше Величество, — сполохався Меншіков. — Копія листа при мені.
Князь Голіцин підсміхнувся непомітно. Він не полюблював Меншікова, й царський крик на бублейника його дуже веселив. Проте Голіцин не подав на виду своєї радости й сидів коло столу поважний та зосереджений, слідкуючи уважно за скорими рухами, а ще скорішими царськими словами. Цар не був у злому настрої, і козацькі посли відітхнули з полегшею, знаючи вже зі своєї практики, що коли Петро збіситься, тоді годі з ним узагалі говорити. Він ходив по канцелярії, говорив наче до себе й зовсім не звертав уваги на присутніх.
— У мене ніколи… повно праці… війна з персами… Астрахань погоріла, треба відбудовувати… порт ставитиму тут… часу не стає…
Високий, широкоплечий, із гривастим, уже сивіючим волоссям, цар Петро ще був дуже енергійний, але на його обличчі можна було бачити сліди знемоги й передчасної старости. Він уже не ходив, так як колись, виструнчений, мов свічка, й хоч рухався дуже швидко, то все-таки час до часу опирався на палицю — свою славнозвісну «дубинушку», якою у приступі люті міг полоснути кого попало.
Козацькі посли зміркували, що як Петро не хвицається і як не бодриться, проте роки його розгонистої праці поклали свою печать на ньому, й він постарів. Це вже був зовсім не той цар Петро, якого вони знали ще за часів гетьмана Мазепи.
Цар несподівано зупинився перед козацькими послами і вп’ялив у них свій холодний погляд.
— Чого це ваша генеральна старшина так настирливо домагається вибору гетьмана? — промовив шорстко. — Хто це з неї так рветься до гетьманської булави?
— Ваше Царське Величество, — обережно почав Рубець, — генеральна старшина хоче зберегти традицію гетьманату, а тим самим і спокій у Гетьманщині. Коли довго не буде вибору гетьмана, то у Гетьманщині можуть зростати неспокої і козацтво, серед якого козацькі традиції виборного гетьмана сильно закріплені, почне шуміти…
— Ну й що з того? Хай собі шумить. Я його приборкаю. Хіба мало мого війська в Малоросії?
— Ваше Царське Величество, — заговорив князь Голіцин, — зволить зауважити, що в теперішній ситуації, коли маємо нову війну з персами й недружелюбні взаємовідносини з Портою, було б некорисно для нас мати несприятливий стан у Малоросії…
— Ах! Ти, Голіцин, завжди морочиш мені голову Портою, — тріпнув рукою нетерпляче цар. — Росія тепер велика й сильна. Не маємо чого лякатися бусурманів…
Петро знову заходив широкими й важкими кроками по канцелярії.
— Малороси — бунтівничий нарід, — говорив він, розмахуючи руками. — Ми ще не викоренили мазепинщини в тому народі. Але вона буде викорінена, не будь я Петром!
Останні слова цар вигукнув. Це звучало погрозою, й козацькі посли переглянулися між собою.
— Воно, звичайно, буває, Ваше Царське Величество, — продовжував князь Голіцин, — що подекуди на Гетьманщині трапляються прояви мазепинщини, але лякатися нам таких незначних проявів, мислю, немає чого, тим більше, що козацька старшина є по нашій стороні.
— Не вся, князю, — перебив Меншіков і при цьому покосився на козацьких послів.
— Отож-то, — підхопив цар, — я не можу допустити до
