Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Але ж таких немає серед козацької старшини, Ваше Величество, — підніс голос князь Голіцин.
— Князь Голіцин, мабуть, забув про Апостола й Полуботка, — відмітив злорадно Меншіков.
— Ваше Царське Величество має багато доказів про те, що наказний гетьман Полуботок і миргородський полковник Апостол вірно служать Царському Величеству, й годі їх посуджувати в мазепинщині, — сказав твердо Биковський.
— Це так Даніліч міркує, — вказав цар рукою на Меншікова. — Звичайно, що я не маю причини бути невдоволеним із вірности Полуботка чи Апостола. Ти, Даніліч, завжди щось телепнеш, — присоромив Петро князя Меншікова.
На обличчі Голіцина мигнула злорадна усмішка.
— Все-таки, — мовив далі цар, — із вибором гетьмана слід підождати. В мене нова війна на плечах, тому велю полковникові Павлу Леонтійовичу Полуботкові бути наказним гетьманом, так як ми веліли раніше. Велю вам сказати про це генеральній старшині, — звернувся цар до козацьких послів. — До того ж, моя канцелярія дасть вам листи до наказного гетьмана і старшини. Що ж стосується висилки козацтва на війну з персами, то я вимагаю, щоб мені було прислано десять тисяч боєздатних козаків…
— Дозвольте сказати Вам, Ваше Царське Величество, — статечно заявив Рубець, — що положеніє в наших полках із козаками вельми складноє, і полковники кажуть, що їм прямо не під силу зібрати тепер таке число, бо попередні війни виснажили Гетьманщину, й козацькі полки зараз дуже сильно змаліли.
— Ваші полковники тільки прикидаються хитрющими лисицями. Я не вірю, що в їхніх полках так тугувато з козаками. Ви, малороси, завжди хитруєте зі мною. Мазепа все бідкався, що, мовляв, боєздатного козацтва малувато, щоб його не посилати мені, а покійний Скоропадський теж неохоче відпускав козаків мені на поміч. Хай ваші полковники роблять, що хочуть, а десять тисяч козацтва мають вирядити якомога скоріше в похід. Я вишлю окремий указ Вельямінові про те, а ви перекажіть генеральній старшині, щоб вона його слухала. Веління Вельямінова — це моє веління. Слухайте, що скаже Вельямінов, — такими словами закінчив цар Петро прийом у себе козацьких послів — військових товаришів Василя Биковського й Семена Рубця, а тоді звернувся до своєї знаті:
— Гаспада, час обідати!
Козацькі посли були невдоволені таким вислідом авдієнції в царя. Вертатимуться додому з порожніми руками. Цар не поступився, поставив на своєму, не погодився на вибір гетьмана й іще зажадав десять тисяч козацтва, тобто на п’ять тисяч більше, ніж вимагав раніше.
Ще того самого дня Василь Биковський і Семен Рубець мали зустріч із князем Голіцином. Він заспокоював їх, що, мовляв, цар дуже часто змінює свої рішення, а тому треба деякий час виждати зі справою вибору гетьмана, бо в царя свіжий клопіт — перська війна. Все-таки князь Михайло Михайлович Голіцин натякнув послам, що у всіх справах, стосовних Гетьманщини, чимало шкодить князь Меншіков, який ставиться вороже до України, не любить козаків і в кожному козацькому старшині бачить прихованого мазепинця. Світлійший князь перебуває тепер у великій царській ласці, й тому Його Величество прислухається до того, що мовить Меншіков. Царська вимога, щоб з України було вислано десять тисяч козаків теж занепокоїла князя Голіцина, бо це послаблювало військову силу Росії на півдні. Він обіцяв невтішним послам, що вкоротці прибуде в Україну й радитиметься з генеральною старшиною щодо висилки козаків на перську війну. Поки що війна для Росії йде добре, й, можливо, обійдеться без участи в ній козаків.
Чекаючи на письма з царської канцелярії, козацькі посли між тим часом оглядали Астрахань, яка мала цікаву історичну минувщину.
Від IX століття Астрахань була осідком астраханського ханату, який захопили й поневолили в 1557 році московські війська і прилучили до Московщини. В 1605–1606 роках Астрахань захопили й пограбували терські та донські козаки. Двічі навістила город чума, вигубивши тисячі населення. В 1660 році Астрахань сильно потерпіла від збройних татарських розрухів, а в 1709 році велика пожежа знищила в городі 570 житлових будинків. Залишилися неушкодженими лише муровані церкви, склади та кремль. Астраханські жителі, опинившися без даху над головою, побудували сякі-такі хатки, рили землянки, ставили юрти, а воєвода розпорядився стягати дерево й камінь на нові будови в городі. Отож Астрахань, хоч і погоріла, проте кипіла життям. Крім московського війська, яке нахлинуло в город, у ньому було повно різних царських людей, наїхали купці, що торгували хутрами, скотом, зброєю, сіллю, збіжжям, рибою, посудом, вовною й сушеними овочами. В городі вешталася сила-силенна всякого люду — татарів, ногайців, киргизів, калмиків, вірменів, терців, донців та москалів.
Город відбудовувався, й від ранньої зорі до пізньої ночі, незважаючи на гострі морозні вітри, всюди стукотіли сокири, вищали пили та палахкотіли вогнища, на яких у казанах готували їжу будівельникам або кап’ятили смолу, необхідну для будови.
Коли ж западав морозний вечір, із високої вежі астраханського мінарету старий муедзин[29] хрипко-співучим голосом закликав правовірних молитися всемогучому Аллахові.
Часто налітав на Астрахань різкий степовий вітер і люто шмагав людей своїми крижаними крилами, збивав хвилі на Волзі, голосисто шарудів очеретом та ганявся голодним вовком по астраханських згарищах. У такі люто-морозні вечори Астрахань ніби порожніла, й довкола все світило пусткою, тільки мерзла на причалах і біля кремля військова сторожа.
Сторожила…
Адже в Астрахані перебуває цар із царицею та зі своєю свитою, тож їх бережуть пильно.
Приказні ярижки[30] схоплюють у городі та його околицях утікачів, волелюбних людей, які втекли від боярських канчуків, і тягнуть їх на допити, а там кати підтягають нещасних на дибі та б’ють кнутом.
За городськими мурами біліло щораз більше гострокілля з насадженими на ньому відрубаними головами і настромленими на палях трупами замучених жертв царського гніву. Там жирувало гайвороння й насідало чорними купами на трупах.
Та ще й рясніли густо над проваллям шибениці, на яких вітер гойдав повішених.
Багато їх…
Козацькі посли залишали Астрахань із тяжким серцем.
За їхніми плечима вилискували великими хрестами Успенський собор, церква
