Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Того Полуботок і боїться, Ваша Милосте, — підхопив Мировський, — бо тоді москалі затиснули б Україну до краю.

— Бідна наша Україна, — журно похитав головою гетьман, — загине вона в московських лабетах, якщо не буде якоїсь зміни… А її, на жаль, не видати…

Осінній короткий день швидко збігав, і у спальні стало темніти.

Кароль запалив свічки й підкинув дрівець у ватран. Від цього спальня ніби й повеселіла. Легке сяєво свіч побігло по стінах, зупинилось на образі Матері Божої, прибраному вишиваними рушниками, майнуло по козацьких пістолях, розвішених на стіні, та по великій скрині в куті гетьманської спальні. Звідтіля воно плигнуло на ліжко й освітило поблідле обличчя гетьмана, який далі слухав уважно розповідь свого близького повіреного Мировського — Аскер-паші.

Слухати було що.

Говорили вони довго-довго.

Каролеві скучилося, й він, позіхаючи, куняв у передпокою, сподіваючися, що гість ось-ось вийде, а Мировський так і не виходив. На диво, Каролеві ще довелося позвати до гетьманської спальні капітана де Клюара, і всі з цікавістю прислухалися до того, як Мировському вдалося визволити схопленого турками запорозького посланця. Гетьман був прямо заскочений фактом, що Мировський уже встиг підкупити солунського пашу. Капітан де Клюар тільки крутив свій рудий вус із вдовілля. «Аскер-паша знає своє діло, — мислив він задоволено, — з таким не пропадеш…»

Пізно ввечері, коли Мировський, попрощавшись із гетьманом і капітаном де Клюарем, подався до своєї гостинниці, Кароль погасив свічки в гетьманській спальні й навшпиньках тихо вийшов із неї.

Втомлений довгою розмовою, хворий гетьман скоро заснув. І снилася йому далека Україна, закутана у снігову пелену, затишні козацькі села, великий гетьманський замок над Сеймом, рев гармат під Полтавою й далекий-далекий шлях від Полтави до Бендер…

За вікнами скиглив пронизливий холодний вітер, термосив віконницями, веретенився по вулицях сонного міста, мчав до пристані, коливав сердито сандалами[41], бурлив морськими хвилями й потім знову гнався в город.

А гетьманові снилася Україна…

Великий везір Оттоманської імперії Невсегірлі Ібрагім-паша[42] пройшовся стурбовано по кімнаті.

М’які килими вбирали в себе його повільні кроки, а скупе соняшне проміння, що вдиралося в кімнату крізь вузькі луковаті вікна, пробігало по везірському шовково-лискучому халаті, стрибало по його довгій бороді, голубило розкішні дивани й вигідні крісла, викладені атласом, що їх везір велів поставити у своїй приймальній кімнаті для невірних, які не звикли по-турецькому звичаю сидіти на диванах, і, вирвавшися з кімнати, ганяло по просторому подвір’ї чудово влаштованої везірської палати, купалося у водограях та губилося серед височенних кипарисів і пальм, у яких заховалася пребагата везірська палата.

Везір помітно хвилювався.

Його кошлаті насуплені брови ще більше зсунулися на очі, немовби і справді хотіли приховати везірове невдовілля.

Із самого ранку везіра стрічали тільки неприємності.

Не вспівши навіть помолитися і вдарити кільканадцять поклонів Аллахові, вже мусів поспішати до султанського сераю, бо за ним прибіг захеканий посланець із наказом негайно з’явитися перед очі сонцесяйного володаря Оттоманської імперії, султана Ахмеда III.

Зі султаном, хоч він і тесть великому везірові, говорити нелегко. Султан до везірських порад прислухається нерадо. Диван так само не має майже ніякого впливу на володаря, який робить усе сам, так як хоче, рідко коли питаючись думки свого дивану, хоч у ньому й засідають найближчі дорадники та достойники, вірні йому й віддані до безмежжя.

— О Аллах! Погані часи настали, — бідкався великий везір, повертаючися зі султанського сераю. У своїй дифтерхані[43] він застав чимало різних клопітливих справ, із якими доведеться йому морочити голову.

Ось, наприклад, сирійський беглер-бей[44] домагається збільшення військової турецької залоги в городах, бо сирійці-християни бунтуються проти надмірного хораджу[45], а на єгипетського каді наспів донос, що він великий хабарник. «Г-мм, хто ж тепер не хабарник у нашій імперії?» — скривився везір, читаючи густі рядки старанно виведеного письма. Он в стамбульській пристані аскери затовкли якогось біснуватого дервіша. «Чого ж його там шайтан поніс?» — промимрив сердито везір, переглядаючи скаргу, що її подав на аскерів начальник цієї пристані. Але найбільше розсердила везіра вимога Амерата-паші, генерал-майора кападжів[46] підвищити платню султанській охороні. «Говорив вже я навіженому, що у скарбниці тепер немає грошей, і просив почекати, так ні — він знову наліз із своєю нахабною вимогою… А тут іще шайтан приніс мені на голову уруського посла», — нарікав у думках везір, кружляючи нервово по кімнаті.

— Скажіть, ясний графе, — зупинився він зненацька перед послом царя Петра, графом Василієм Павловичем Юсуповим, який не схотів сидіти на вигідному кріслі, а розсівся на міндері[47], — чому це ви турбуєте Порту знову тільки що згаданою справою? Адже ж Його Величеству цареві й вам відоме добре становище Порти до козаків, котрі втекли з України, а також і до їхнього гетьмана Пилипа Орлика. Наш сонцевидний султан, хай Аллах подасть йому вічне життя, дав їм приют у межах нашої імперії, і ні козаки, ані їхній гетьман нічим не порушують спокою та не викликають ніяких турбот Високої Брами[48].

— Орлик і його козаки — зрадники й вороги Його Величества та нашої держави, — насупився граф Юсупов.

— Може, так, а може, й ні, — промовив