Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Мужчина в кареті озирнувся довкола. Його охорона була оточена, й від неї вже відібрали зброю. Коло візника вигідно розсівся один із напасників і забрав у нього віжки. На возах також сиділи напасники.
— Доннерветер![53] — закляв мужчина сердито. — Це ж розбій, — додав уже по-турецькому.
— Не сердься, ефенді, — під’їхав до карети другий вершник. — Ми не грабіжники й не маємо наміру тебе ограбувати, але зброю ти все-таки віддай, бо ми знаємо, що ти рубака добрий…
— Так, так, ефенді, — кивнув головою чорновусий, — із нами краще по-доброму. Ми ж не розбійники…
— Не виглядаєте на таких, — буркнув сердито мужчина, віддаючи напасникам пістолі й рапіру.
— Оце й добре. Тепер, ефенді, ти не прогнівайся, що ми тобі зав’яжемо очі, щоб не бачив, куди ми поїдемо. А руки теж…
Заки мужчина встиг розкрити рота, два вершники стрибнули з коней, вскочили до карети, зав’язали йому хустиною очі, а руки стягнули туго міцним ремінням.
— Раджу, ефенді, — приязно заговорив чорновусий, — не пробувати мірятися силою з моїми людьми, бо це змусить нас тебе зв’язати цілковито й тоді їхати буде зовсім невигідно. Рушай! — крикнув він до візника.
Каретка швидко покотилася нерівною дорогою.
Їхали довгенько.
Каретка вихитувалася, підстрибувала на крутих вибоїнах вузького, погано в’їждженого шляху, коні пофоркували, а вершники голосно гуторили між собою.
Посол Його Милости саксонського курфюрста, граф Отто фон Герц, насторожив свій гострий слух і притулив щільно вухо до скляних дверцят карети.
Наслухував пильно.
Одначе до його вух доходила безтурботна і плинна турецька мова. Власна ж охорона здебільшого мовчала, пригнічена тим, що потрапила в руки невідомим харцизякам, по всякому вигляді найімовірніше розбійникам, яких не бракувало в Оттоманській імперії.
Граф Герц ламав собі голову, мислячи про те, в чиї руки він оце попав. Що це не були звичайні розбійники, мав певність. Адже ж розбійники були б одразу обібрали його до сорочки й усю службу та ще й пограбували вози. Тим часом напасники відібрали лише зброю й навіть не поцікавилися, що він везе зі собою, та нічого не забрали з возів. До того ж звичайні розбійники не мали б такої відваги нападати на валку серед білого дня. «Ні, це рішуче не розбійники, — міркував граф, — але тоді хто ж вони? Стривай! Чи не говорив отой чорновусий, що я непоганий рубака?.. Значить, їм було відомо, хто я такий. Куди ж це мене везуть. Чи не потрапив ти, Отто, в якусь халепу?»
Граф затривожився не на жарт. Пробував хоч трішки звільнити зв’язані руки, але реміння було надто міцне. Посмикавши руками, збагнув, що його намагання даремні, бо ремені в’їдаються в них, і припинив усякі зусилля.
Після досить довгої їзди карета зупинилася. Дзвенькнули відчинювані каретні дверці, графа підхопили попід руки, витягнули з карети й повели кудись, усе ще не звільнюючи його рук і не знімаючи пов’язки з очей. Коли було пройдено яких двісті кроків, графа зупинили, і хтось швидким рухом зняв пов’язку, а ще швидше розв’язав реміння на руках.
Оглянувшись довкола, граф побачив, що знаходиться в печері, освітленій яскравими смолоскипами. Посередині печери горіло вогнище, і їдкий дим просувався густим струменем у широкий отвір, який чорнів угорі. Біля вогнища, на якому пікся настромлений на рожен підсвинок, сидів на камені мужчина в багатому турецькому одязі й покурював преспокійно люльку. Довкола графа стовпилися вершники, які захопили його на дорозі.
— Сідайте, графе, — звернувся чистою німецькою мовою мужчина до фон Герца, — будьте моїм гостем і вибачте, що я вас потурбував…
— Це справжнє нахабство! — скривився граф, потираючи свої затерплі руки. — На мене, посла, нападають серед білого дня, в’яжуть руки, зав’язують очі й везуть Бог зна куди…
— Тисячу разів прошу вибачення, — галянтно вклонився незнайомий, — але, знаючи, що ви проїжджатимете цією околицею, я таки не стримався, щоб не використати такої нагоди й не запросити вас до себе в гостину.
— Ідіть ви до чорта з вашою гостинністю! — сердито гаркнув граф, сідаючи на каменюку біля вогнища. Він усе ще розтирав свої руки, на яких червоніли рубці від цупкого реміння.
— Хоч ви й сердитеся на мене, — винувато усміхнувся мужчина, — але повірте, що мені надзвичайно приємно зустрітися з вами особисто…
— Познайомив би я вас із своєю рапірою, — насуплено промовив граф, якби це було деінде і я не знаходився у ваших руках…
— Що ж, можемо й від цього почати наше знайомство, — вже вголос розсміявся мужчина, — але битися хіба будемо на шаблях, бо в мене немає рапіри…
— Як на шаблях, то й на шаблях, — почулася байдужа відповідь. — Тримати шаблю в руках мені не первина.
— Гаразд! Тоді починаймо, — звівся на рівні ноги незнайомий. Хтось із присутніх подав графові шаблю. Він витягнув її з піхви й махнув нею в повітрі. Аж свиснула в руках досвідченого рубаки.
Схрестилися шаблі.
Присутні розступилися, створивши широке коло, і з цікавістю приглядалися двобоєві.
З перших же ударів граф пізнав, що має до діла із справжнім майстром. Противник не уступав йому ні в чому, хвацько відбивав усі удари, а його крива турецька шабля миготіла, мов блискавка.
Двобій тривав довго.
Яких фортелів[54] не пробував граф — нічого не виходило.
Незнайомий спритно відбивав усі удари, насідав коршуном на графа, застосовував блискавичні випади, плигав, мов несамовитий, а шаблі кресали іскри, дзвеніли, бряжчали і спалахували блискавицями у світлі смолоскипів.
Усі присутні аж роти пороззявляли з дива. Такого шаленого двобою їм не доводилося бачити ніколи. Навіть охорона графа, знаючи, який він мистець рубатися, не могла начудуватися, що це за противник трапився графові.
Обидва змагуни почервоніли з
