Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

який тепер сидить в Істамбулі, графа Василія Павловича Юсупова, й він приказав своєму, секретареві знюхатися з бандою розбійників, які мали напасти на вас, ограбувати, вбити й наказати вашій охороні привезти вас убитого до Істамбулу. Можете собі уявити, яка з того могла постати дипломатична авантюра? Посла саксонського курфюрста обграбовано й убито на турецькій землі! Напруження поміж Саксонією і турками було б дуже на руку москалям.

— Ну й погань! — обурено вигукнув граф. — Спасибі вам, спасибі, ефенді, що мене перестерегли, та й не лише перестерегли, але і врятували від смерти, захопивши, так би мовити, мене у свій полон. Усе ж таки мене цікавить, як ви потрапили на слід такої підлої затії?..

— Як вам відомо, я служу в турецькому міністерстві заграничних справ. Отже, мені відомо добре, що роблять заграничні посли в Істамбулі, зокрема москалі. У столиці падишаха в мене є свої люди — козаки, яким я довіряю різні секретні діла, що їх не довірив би ніколи туркам. Коли секретар графа Юсупова, Марков, почав забагато розгулюватися по темних закутках Істамбулу, мої козаки стали за ним слідкувати. Вони вислідили, що Марков кумпанує з підозрілими горлохватами, і їм пощастило підслухати одну розмову в якомусь поганенькому хані. Підслухана розмова не дала мені повного образу московської затії, тільки те, що розбійники були найняті й мали розправитися з вами. Мене зацікавила вся ця справа ближче, й довелося однієї ночі схопити Маркова. Він спочатку мовчав, але коли козаки віддубасили биківцями по п’ятах, почав дещо говорити, хоч і небагато й чимало брехав. Коли ж Маркову погрозили, що надінуть на нього червоні сап’янці, і стягнули із нього чоботи, він виспівав усе, що знав.

— Дозвольте, ефенді, — зауважив граф. — Як це надіти червоні сап’янці? Розумію, що це мали б бути чоботи з червоної шкіри.

— В нашій мові це означає здерти шкіру з ніг понижче колін і закотити її при самих стопах. Цю страшну кару знають добре москалі і турки, тому й не диво, що Марков так налякався…

— Це справді жорстока мука, — похитав головою граф. — А як же ж козаки розсталися з тим секретарем? Хіба ж не випустили його зі своїх рук?!

— Поснідали ним риби… Юсупов спочатку дуже побивався за своїм Марковим, бостанжі[55] ганяв по всьому Істамбулі, вони перешукували кожну закутану, але за секретарем і слід пропав. А що в Істамбулі гинуть люди майже кожної ночі, то за декілька днів уся справа втихла. Проте, знаючи, що розбійники будуть на вас чатувати, я зібрав своїх козаків і велів їм вас перехопити на шляху до Істамбулу. Переночувавши, ми поїдемо іншим шляхом, а розбійники дістануть облизня. В Істамбулі, графе, ви будете під охороною моїх козаків і, звичайно, мусітимете берегтися, бо в москалів довгі руки й вони можуть знову затіяти якусь пакість…

— Ефенді, я вам безмірно зобов’язаний, — промовив тихо граф, узявши пашу за руку. — Скажіть, чим зможу вам віддячитися за ваш такий шляхетний вчинок супроти мене?

— Е, це дрібниця, графе, прошу не турбуватися, — махнув рукою Аскер-паша, — але я був би вам вдячний, коли б ви захотіли мені допомогти.

— Але ж, ефенді, я відтепер завжди стою до ваших послуг.

— Не моїх, графе, а моєї отчизни — України.

— Ваша Україна пережила вельми бурхливий час, — відмітив граф. — Я цікавився подіями у вашій країні, яка тепер опинилася в московських лабетах. Про вашу дію в обороні України я теж багато чував. Говорили мені студенти в Галле. Вони з України. Один із них Зиновій Лю… Люб…

— Любович, — підказав Аскер-паша.

— Так, так, — зрадів граф. — Ваші прізвища важкувато вимовляти. Він і його товариш Метел…

— Метелиця, — знову підказав паша.

— Так. Що ж, за добре діло вартує і постояти. Давайте руку, ефенді. Разом із вами ми ще закрутимо таку веремію, що цареві аж чуприна підніметься з переляку.

Обидва потиснули собі міцно руки.

Утретє змінилися вартові біля коней і при вході до печери, а граф фон Герц й Аскер-паша все ще проходжувалися по галявині, закутавшися в кереї, і тихо гомоніли. Дуже скоро знайшли між собою спільну мову і снували далекосяглі пляни спільних дій.

Понад ліс насунули важкі хмари, і з них почали сіяти сніжинки, спершу маленькі й ніжні, а дедалі щораз більші, густіші, лапаті.

Аскер-паша і граф фон Герц пішли в печеру й полягали спати.

Сніг падав щораз то густіше, і всюди забіліло.

ПІД НОВИЙ РІК

Земля вкрилася білим товстопухом, загорнулася у сріблястий килим, і наче всюди помолодшало.

Закутаною в білосніжжя землею прогулювався вщипливий мороз і розписував чарівні квіти на віконцях розкинених і наче заснулих у сніги хат козацьких хуторів.

За морозними ночами надбігав сильний вітер, метелив снігом, метелив зявзято та знімав у степу таку хурделицю, що крий Господи. Ніхто не відважувався в такий негожий час вибиратися куди-небудь у дорогу, й навіть меткі та проворні гетьманські посильні не витикали носа із Глухова, який увесь заховався у снігу. Коли ж снігова хуртовина втихла, гетьманська столиця геть уся була занесена сніговими кучугурами та непрохідними гребенястими засипами, які завдавали козакам і міщанам чимало праці, щоб розчистити бодай головні проїзні вулиці.

Небо випогоджувалося, а вечорами червоніло гостро при заході сонця.

Вночі сподівайся лютого морозу, такого, що скидатиме зірки з перлистого небовиддя, розкиненого над козацькою землею.

Через день-два знову посипав сніг.

Та вже тихо, спокійно, немовби хотів іще дужче заколисати дрімучі ліси й гаї до довгого зимового сну.

В такий тихий зимовий вечір у Крилівському хуторі наказного гетьмана аж гуло.

З’їхалися генеральна козацька старшина й запрошені військові товариші зустріти разом Новий Рік.

Дехто зі старшин приїхав сам, але прибули старшини і з родинами, старшими синами й доньками. На гостинність наказного гетьмана ніхто ніколи не жалівся. Тож