Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Знаємо про це, — втрутився маркіз Гізет. — Нещодавно я одержав почерез Польщу вістку, що Вельямінова козацька старшина не любить, а між нею й Вельяміновим існують великі неполадки.

— Вельямінов погана і крута людина, — нахмурившись поправив Аскер-паша свою люльку, — тож не диво, що козацька старшина з ним не ладить. Адже він з усіх сил намагається обмежувати і вкорочувати її права, вже не говорячи взагалі про нехтування прав і вольностей усіх козаків.

— Скажіть, ефенді, — знову запитав його маркіз д’ю Фре, — як ставиться Полуботок до його милости гетьмана Орлика?

— Вельми прихильно, смію твердити. Полуботок — мазепинець. Таким він був, таким і залишився, збагнувши, що готує цар Петро козацькій нації.

— Це добре, — схвально кивнув головою маркіз д’ю Фре. — Така настанова Полуботка полегшуватиме нам багато в дечому нашу діяльність. Сподіваюся, що шановний маркіз вам говорив про ті труднощі, які ми маємо з москвинами. Декілька наших розвідників пропали безвісти. Одного з них схопили таки в Москві, й, самозрозуміла річ, він отруївся на місці, щоб не заламатися під тортурами. Цар Петро з великим поспіхом намагається європеїзувати Московію, але цей процес не проходить йому легко, й у Москві летять голови під топорами катів. Петро варвар. Ось послухайте, панове, що доносять мені з Москви!

Маркіз д’ю Фре витягнув із кишені свого камзоля тісно і дбайливо зложений тоненький папірець та й почав читати:

«…Нещадно тут посадили на кіл генерала Глєбова, який нібито мав бути полюбовником цариці. Обабіч помосту стирчали палі з нанизаними на них головами замучених військових жертв лютого царського гніву… Тут усе понуре й залякане. Всі бояться царя й мовчать. За одне необережне слово можна попасти на дибу. Мариво одного великого жаху ширяє над цією великою країною, в якій імператор убиває власного сина й любується його передсмертними муками…»

— Справжнє варварство! — скривився маркіз Гізет. — У нас, на заході, володарі теж не святі, й різні криваві діла трапляються, але все-таки в нас не було й немає такого деспотизму.

— Захід годі рівняти з Московщиною, — прикурив знову свою люльку Аскер-паша. — Це два окремі духові світи, які себе не розуміють і, мабуть, ніколи не зможуть себе зрозуміти…

— Правду кажете, ефенді, — блиснув очима маркіз д’ю Фре. — Тому-то важко мати до діла з таким ворогом, діла й мислі якого трудно розуміти чи збагнути, не то що передбачити…

Слуга зголосив, що вечеря готова, й маркіз д’ю Фре попросив гостей перейти до пишно прибраної їдальні, де слуги почали подавати до столу різні страви.

— Скажіть, будь ласка, маркізе, — зацікавився в часі вечері Аскер-паша, — чому це ваш замок називається Черепашиним?

— Така назва пішла від нашого родинного герба, бо мій рід виводиться з голляндської шляхти. Наш прадід був нагороджений шляхетством за свої заслуги для еспанської корони. У хроніці записано, що він був надто вайлуватий і ходив дуже поволі. Еспанський імператор мав сказати моєму прадідові, що за такі повільні рухи його гербом буде черепаха. Так і сталося. Мій дід, побудувавши це шато, дав наказ викути в камені над в’їзними ворітьми герб, зображуючий черепаху над схрещеними мечами. Тому з давніх-давен прозвали наше шато Черепашиним.

Вечеряли довго. Слуги приносили всякі страви, м’ясиво й печиво, а господар усе частував гостей старим смаковитим вином, від якого ноги наливалися важким оловом, а голова тяжіла каменюкою.

Пізно вночі розійшлися по кімнатах на нічліг.

Другого дня вранці маркіз Гізет розбудив Аскер-пашу:

— Вставайте, ефенді! Маємо чудовий і погідний ранок!

Аскер-паша довго пирхав, умиваючися холодною водою. Трохи поболювала голова з міцного похмілля, але чувся відпочитим і здоровим. Після сніданку господар запросив гостей до свого кабінету.

— Тепер до діла, панове! — вказав він гостям вигідні м’які фотелі, які стояли біля столу, закиданого книжками й паперами. — Чи ви, ефенді, подорожуєте далі, чи повертаєте до Стамбулу?

— Вертаю таки негайно. Можливо, що заскочу до Саксонії як інкогніто. Я здорово забарився в Англії і не хочу стягати на себе підозріння Порти. Крім того, його милість гетьман Орлик напевно також хвилюється і жде на мої реляції.

— Гаразд. Яке становище займає Франція до козацької справи, вам відомо. Наш регент ставиться далі прихильно до козацької нації. Де можна й де вдасться, ми пакостимо москалям, але зі Швецією співпрацюємо доволі тісно. Псують нам діло саксонці й поляки. Перекажіть його милості гетьману Орликові, хай буде вельми обережний з австрійським двором, бо теперішній канцлер ставиться неприхильно до козаків. Він прихильник співпраці австрійської імперії з Московією. Почерез ваші зв’язки в Україні раджу обзнайомити довірену козацьку старшину із ситуацією на заході. Вона тепер не є сприємлива для української справи, але приятелів козацька нація має багато. Не залишили ми без уваги схоплення князя Войнаровського, й наші люди в Московії розвідують, куди його запроторили. Коли це устійнимо, можна буде пробувати робити заходи, щоб якось його вирвати з Петрових лабет. Цього особливо хоче шведський двір. Робіть усе можливе в Стамбулі, щоб Порта не зближувалася з Москвою. Вам не треба говорити, що такі намагання йдуть з обидвох сторін, а всяке зближення між тими імперіями не є корисні для української справи…

Крізь великі вікна заглянуло в кімнату веселе сонечко, пробігло своїми променями по заглиблених у важливій розмові мужчинах, майнуло по замковому саді, побігло ген по огородах та полях і згубилося в недалекому густому лісі, що розкинувся на узбіччях.

Невдовзі воно засипало промінням і карету, що виїхала з Черепашиного замку в супроводі озброєних вершників.

Коли проїхали в’їзну браму, Аскер-паша визирнув із карети.

Високо над брамою красувався на вежі викутий у камені родинний герб шляхетської родини маркізів д’ю Фре — велика черепаха на схрещених мечах.

— Черепашине шато, — прошепотіли тихо уста Аскер-паші.

А сонечко веселило погідне небовиддя, й на полях лягала пізня осінь.

Статечні гальські бюргери пхикали невдоволено, а їхніх цнотливих малжонок бентежили й лякали горласті