Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
На багато заставленому столі було різне м’ясиво, смачно приготована риба, солодощі й овочі та стояли пляшки зі старим добрячим вином.
Обідали вдвох. Услужливі лакеї щохвилини приносили все нові й нові страви та печиво й подавали грітий мед і чорне пиво.
— Багато гомоніли на дворах про любку Войнаровського — графиню Аврору Кенігсмарк, — продовжував перервану розмову Аскер-паша. — Не мав нагоди її бачити. Кажуть, що була красунею і страшенно захоплювалася Войнаровським…
— Він уродливий мужчина, шляхтич, а до того ще й багатий. Не диво, ефенді, що жінки ним так захоплювалися. — Маркіз наповнив чарку гостя, а тоді продовжував: — Кілька років тому в Парижі дві наші графині мало очей собі не видерли за нього. Що й говорити, князеві Войнаровському везло. Він утішався ласкою й увагою нашого монарха, а теперішній шведський король так само нишечком позичав гроші у Войнаровського, як це робив і Карло XII…
— В Ясах я зустрівся припадково з молодим Григорієм Орликом, — заговорив Аскер-паша, смакуючи пахуче вино. — Він приїжджав інкогніто до гетьмана. З розмови виявилося, що молодий Орлик має успіх у військовій і політичній службі французького двору.
— Наш покійний монарх не любив Росії, а тим паче царя Петра. В його очах цар Петро — варвар, який силою й жорстокістю намагається зцивілізувати Московщину і зробити її імперією на європейський лад. Подібно, не любить Петра й наш теперішній регент, князь Орлеану. Тому наш двір підтримує козацьку еміграцію. Вам же відомо, що багато козаків є на французькій військовій службі, а деякі з них навіть перебувають на секретній розвідувальній службі нашого двору. Молодий Орлик уже здобув собі пошану на нашому дворі, й думаю, що йому стелиться блискуча кар’єра. Тим більше, що життя ще перед ним, він іще молодий…
— Проте обережний. Значно обережніший від князя Андрія Войнаровського, — перервав маркізові мову Аскер-паша.
— Ваша правда, ефенді. Князь Войнаровський одчайдух і у своїй дипломатичній грі часто відважувався на великий риск. Не було таємницею, що москалі ввесь час намагалися його схопити. Наші розвідники вже давно рапортували, що барон Петро Павлович Шафіров, підканцлер і секретний російський радник, наказав московським шпигунам пильно слідкувати за Войнаровським. Про це ми повідомили князя й остерігали його, щоб він берігся.
Пообідавши, маркіз й Аскер-паша закурили люльку й перейшли до вітальні. Маркіз, перепросивши гостя, що на хвилину мусить залишити його самого, бо треба розпорядитися щодо їхнього виїзду, вийшов, а Аскер-паша, пройшовшися по вітальні, став біля вікна.
Надворі було сіро, непривітно й наче віяло великим смутком.
Стояла вже пізня осінь.
Довкола замку великі старезні дерева тужили своїм могутнім безлистим верхів’ям, а з-за далеких лісів на небо виходили важкі чорні хмари й насувалися щораз ближче до замку.
Вони повисли над невеликим селом, що розкинулося внизу, серед обвітрених садів, і з них задощіло.
Із замкових закутин уже виповзали вечірні сутінки, й Аскер-паша запримітив, що в нижніх приміщеннях тут і там заблищали світла.
На подвір’ї стало рухливо.
Проїхала крита карета, а за нею декілька озброєних вершників, заметушилася служба й галасливо загавкали собаки.
— Можемо їхати, ефенді! — почувся за дверима дзвінкий голос маркіза, а по хвилині він увійшов до вітальні, одягнений у подорожній теплий і захисний зеленкуватий плащ.
— Андре, — звернувся він до лакея, — подай ефенді плащ і капелюх!
— Слухаю, ваша милосте! — зігнувся той у поклоні.
— Сподіюся, що паша з одним хвостом не подорожує без зброї, — підморгнув гостеві маркіз, ховаючи маленький пістоль у кишеню своїх штанів, а другий, більший — у плащ.
— Звичайно, що ні! — засміявся Аскер-паша, підкидаючи в руках блискучий пістоль.
— З нами їде комендант моєї замкової охорони, який добре знає околиці. Крім того, він завзятий рубака і знаменитий стрілець. Поїдуть також декілька вояків.
Дощіло, як виїжджали із замку. Великі холодні краплини били по шибках каретки, спливаючи вниз дрібнесенькими струмочками.
— Черепашине шато,[17] ефенді, — говорив маркіз, накидаючи грубе суконне покривало на ноги паші і свої, — це гніздо родини маркізів д’ю Фре. Вони не чистокровні французи, а змішані з голляндською шляхтою. Дід і батько теперішнього маркіза Жан Жака д’ю Фре були на військовій службі наших монархів, а відійшовши у відставку, померли в похилому віці. Жан Жак д’ю Фре мав дуже непосидющу вдачу. Ще юнаком поступив на військову службу, але збагнувши скоро, що вона не така то й легка, покинув її і затягнувся на секретну службу нашого всемилостивого монарха. Доволі проворний і меткий, із добрим знанням кількох європейських мов, Жан Жак д’ю Фре піднявся доволі високо на своїй службі і став одним із близьких повірених нашого монарха. Тепер він відає справами розвідки у східньоевропейських країнах. До речі, переконати його в чомусь дуже важко. Маркіз упертий і непоступливий. Але такий характер просто вимріяний для всяких крутих розмов із такими поганцями, як, скажімо, саксонці. А коли прийняти до уваги, що д’ю Фре чеше по-московському, наче родовитий москвин, то й не диво, що наш всемилостивий монарх довіряв йому всякі делікатні справи…
— Включно з козацькою, правда?
— Безумовно. Д’ю Фре ставиться прихильно до козацької нації. Що ж торкається москалів, то їх він не любить, хоч респектує царя Петра за його державницький розмах й європеїзацію Московщини…
Дощіло щораз сильніше, й із накидок вершників, які їхали обабіч каретки, спливала густяком вода. Карета гойдалася, підстрибуючи на вибоїнах, а дощ заливав вікна й лопотів по її верхові.
Пізно ввечері карета в’їхала на просторе подвір’я Черепашиного замку й зупинилася перед широкими сходами. На них, гостей, уже чекали слуги з ліхтарями і, впровадивши
