Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Під ногами шерехтіло опале листя, а з оголених садів і порожніх вулиць виходила пізня ніч, беручи у свої обійми гетьманський город Глухів.

В кімнаті накурено було, мов у димарі, й над столом підіймалися далі густі сувійки диму.

І не диво. Генеральна старшина радила цілий день і засиділася оце аж до пізньої ночі.

Всі були втомлені.

Генерального писаря Савича почало схиляти до сну.

Попередньої ночі він спав малувато, бо дуже пізно повернувся з гетьманської канцелярії додому. Лубенський полковник Маркович поправлявся щохвилини в широкому кріслі й цілий час сердився на свою носогрійку, яка не хотіла курити як слід. Генеральний осавул Журахівський сидів насуплений, перегортаючи знехотя папери, що лежали перед ним на столі, а Милорадовичеві кумедно стовбурчилися вуса, й він їх розгладжував, нарікаючи в душі, що трапилося лишнє діло тоді, коли кожний тілесний м’яз аж просив блаженного відпочинку.

Найбадьоріше держався таки Павло Леонтійович Полуботок, який від смерти гетьмана Івана Скоропадського титулувався наказним гетьманом. Хоч віком уже старший і повнотілий, він, проте, не виявляв особливої втоми, тільки розстібну в жупана на грудях і попивав час від часу великими ковтками холодну сливовицю — свій улюблений напій. Із його сірих очей проглядала рішучість, а у словах вичувалися нотки тугої впертости. Генеральна старшина добре знала вдачу Полуботка. Тому хоч побоювалася, що їй буде важкувато з новим наказним гетьманом, проте, із другого боку, була навіть рада, що саме він став цим гетьманом, бо знала, що Полуботок відважно заступатиметься за Україну й козацтво перед царем Петром, який, мов коршак, насідав на козацьку землю.

Миргородський полковник Данило Апостол був не менше втомлений від інших. Він чи не найстарший віком серед генеральної старшини, і йому мала б належати булава, за майже тридцять років служби, але Апостол до цієї булави не рвався. Звичайно, йому хотілось би стати гетьманом, бо навіть сам покійний гетьман Мазепа, відпускаючи його незадовго перед полтавським боєм до свого полку, говорив йому, що після смерти Скоропадського гетьманська булава повинна перейти в руки полковника Апостола.

Пам’ятає, як сьогодні, слова покійного гетьмана: «Велике діло ми розпочали, Даниле, — говорив він, — і невідомо, чим воно закінчиться. На всякий випадок ти мусиш бути при своєму полку, не тут, біля мене. Ні, ні, не думай, що я, може, тобі не вірю, — заспокоював його гетьман, бачачи Апостолове хвилювання. — Бачиш, я мислю про майбутнє нашої козацької землі. Переможемо ми Петра — добре, а як не переможемо, що тоді?! Мені вже не судиться довго жити. Скоропадський теж не молодший, а Україною повинна рядити в майбутньому, після смерти Скоропадського, людина, яка не піде на вудочку Москви й не запродає козацької землі. Я бачу тільки тебе, Даниле, й тому ти мусиш від мене відійти…»

Апостол пригадує, що він плакав, мов мала дитина, коли прощався з гетьманом, який не хотів для себе слави, але бажав добра Україні й народові, думав і журився долею українських земель та їх майбуттям. Коли ж цар поставився більш-менш прихильно до кандидатури Полуботка на наказного гетьмана, Апостол не почував себе діткненим.

Полуботок упертий. Коли візьметься за якесь діло, то мусить свого добитись. «Хай він огризається з Петром!» — прищулив своє одиноке око миргородський полковник.

Все-таки його та всю генеральну старшину тривожило письмо від царя, яке привіз попереднього дня спішний кур’єр із Петербургу. Полуботок аж побагрянів ізпересердя. Черниш не втерпів, зірвався із крісла й заходив швидкими кроками по кімнаті. Де ж пак! Цар не дає згоди на вибір гетьмана. Яке він має право так поступати?.. Що ж це таке?!. Москалі хочуть цілковито знівечити козацькі права, а Петро й так уже чинить неймовірні лиходійства в Україні. Дійшло до того, що самовільно усуває козацьких полковників і на їх місце настановляє москалів. Правда, генеральна старшина підняла була шумливий протест, і цар на якийсь час дав собі спокій із цією справою. Тепер, після смерти Скоропадського, виглядає на те, що він хоче скасувати зовсім усі козацькі вольності. Тепер уже й гетьмана не дозволяє вибрати, мовляв, поки що його вибір треба відкласти. А чому — це ясно всім. В Україні, замість гетьмана, має радити Малоросійська Колегія, а зглядно царське «око й вухо» — бригадир Вельямінов.

Сердилися й довго радили над царським листом. Лизогуб усе лаяв князя Меншикова, «отого безсовісного бублейника», чорного духа, який ненавидить Україну й козацтво. Вкінці рішили, що треба таки відстоювати право вибору гетьмана, подобається це цареві чи ні, й домогтися його згоди. До Петра треба вислати посланців, які повезуть йому письмове становище генеральної старшини. Коли виникне потреба, то ці посланці повинні особисто представити цареві необхідність вибору гетьмана в Україні.

Цар тепер в Астрахані.

Хто поїде туди?..

Перебирали в думках, підшукуючи таких посланців, які б не побоялися сказати цареві правду у вічі. Відомо ж, який Петро буває скажений, а посланці теж не повинні бути підлабузниками, яких чимало розвелося тепер серед козацької старшини.

Вирішили вислати військових товаришів — Василя Биковського й Семена Рубця. Обидва відважні старшини, які плазувати перед царем не будуть. І надійні. Ще покійний Скоропадський часто висилав їх до Петербургу в різних справах. Вони знають добре всякі входи й виходи в царському дворі, тобто орієнтуються, до кого слід звернутися й що сказати.

Значить поїдуть…

Полуботок зразу ж розпорядився послати за Биковським і Рубцем, щоб вони негайно прибули до Глухова й були готові в далеку дорогу поза межі України. Генеральна ж старшина почала обмірковувати й компонувати листа до царя. Генеральний писар Савич перечитував написане кільканадцять разів, поправляв і креслив, а коли врешті письмо всі одобрили, присівся до окремого стола під вікном і почав його старанно переписувати. Не хотів запрягати до цієї роботи канцеляристів. Котрийсь із них або із підписків може десь щось бовкнути, що не слід, і про це негайно знатиме канцелярія Малоросійської Колегії, чого генеральна старшина на хоче. Вишле письмо так, що й Вельямінов не знатиме.

Савич виводив уважно крутасті літери з різними вихилясами, низав