Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Полуботок поклав булаву на подушку й обережно закрив скляне вічко.

«Яка вона важка!.. Боже, не опусти мене во скорбіях моїх…»

Сів і знову прочитав зловісне царське письмо.

«Божією споспішествующею милостію Мы Петръ Первый, Императоръ и Самодержець Всероссийскій, и прочая, и прочая, и прочая.

Нашего Императорского Величества подданому, черниговскому полковнику Павлу Леонтьєвичу Полуботку и генеральной старшині, Наше Императорское милостивое слово.

Наше Императорское Величество, по доношенію вашему чрезъ присланных вашихъ знатного войскового товарищества Семена Рубца и Василія Быковскаго, о смерти вірнаго подданого Нашего войска запорожскаго обоихъ сторонь Дніпра гетмана Йвана Ильича Скоропадскаго известны, и, відая єго подданого Нашего непоколібимую вірную службу и усердное къ Нашему Императорскому Величеству въ интересахъ нашихъ радініе, о кончині его соболізнуемъ. Чтожь вы просите о избраніи новаго гетмана, и то, ради сего нашего военнаго дальнійшаго отсутствія, ныні отлагаемъ до возвращенія Нашего, что тогда по желанію нашему исполнится, а по которое время сіє новаго гетмана избраніе продолжится и оное Малой Россіи правленіє полагаємъ на васъ, намъ вірнихъ нашихъ подданых, відая ваши къ Намъ прежде бывшіе и въ нынішыхъ обхожденіяхъ вірные службы; и намъ бил Нашего Императорскаго Величества подданъх полковнику черниговскому и генеральной старшині о семь відатъ, и къ правленій Малой Россіи показывать Намъ вірные и усердные службы, за что Мы, жалуя вась, Нашего Императорскаго Величества милостію не оставимъ.

Дано въ Москві літа отъ рождества Христа Спасителя нашего Бога 1722 ноября 10 дня. Государствованія Нашего 41 году.

Подлінную подписалъ:

Куранти видзвонили третю годину після півночі.

Широкі тіні від будинків і дерев лягали смугами на подвір’ї просторого гетьманського двору.

Крізь вікна заглядав до канцелярії цікавий місяць і бачив, як наказний гетьман німів, схопившись руками за голову.

— Не думаю, маркізе, що таке діло нам удасться…

— Чому? — глянули на Аскер-пашу допитливі очі маркіза Франсуа Гізота. В них світилася мудрість, а у високочолій голові французького дипломата приховувалася не одна таємниця тогочасного заплутаного політичного лябіринту.

— Тому, маркізе, що Порта боїться, аби гетьман Орлик не почав якоїсь веремії на власну руку. Це могло б вельми погіршити й так уже напружені взаємовідносини між Портою та Петербургом, — бавився недбало гарною фігуркою зі слонової кости поставний, літній уже мужчина, смаглявий на виду й одягнений вибагливо за найновішою модою.

— Тому й спішиться дозволити гетьманові Орликові осісти в Стамбулі?

— На жаль, так, — погодився Аскер-паша. — Проте не забувайте, маркізе, що гетьман утримує широкі міжнародні зв’язки, і треба признати йому во хвалу, що вміє вести дуже гнучку політику…

— Це нам відоме, — кивнув головою маркіз, — знаємо теж, що перебування гетьмана в межах турецької імперії не на руку Порті, але, одночасно з цим, гетьман є своєрідним козирем у її руках. Ним Порта шахує Росію і дратує царя Петра, який, незважаючи на те, що вхопив у свої кігті козацьку націю, боїться політичної дії, яку розгортають проти нього мазепинці в європейських державах.

— Не лише в європейських, але й в азійських, маркізе, — посміхнувся Аскер-паша. — Сидять мазепинці й у Манджурії, і в Китаї, і навіть у далекій країні сходячого сонця…

— Не говорячи вже про отоманську імперію, — докинув, лукаво прищулившись, маркіз, — в якій мазепинці ходять під бунчуками, нібито служать вірно Порті, а насправді діють у користь своєї нації…

— Це натяк на мене, — розсміявся голосно Аскер-паша. — Що ж, не заперечую. Мені пощастило піднятися високо в турецькій військовій службі. Проте в душі й серці я лишився українцем. Остався вірний ідеї великого гетьмана Мазепи про самостійність української нації. Моє становище паші з одним хвостом[15] уможливлює мені займатися корисною для моєї нації політичною діяльністю, й хоч вона вельми небезпечна, бо москалі мають довгі руки, а від їхніх шпигунів аж роїться у світі, все-таки на протязі вже багатьох років, я цю діяльність веду…

— Випиймо, ефенді[16], за успіх нашого спільного діла, — подав маркіз чарку, повну перлистого вина, своєму гостеві.

— За нашу дружбу! А добряче вино маєте, — похвалив Аскер-паша, — аж уста липнуть.

— Воно з погребів мого дядька. У нього сила-силенна виноградників на півдні Франції. Коли я час від часу його відвідую, тоді він завалює мою карету пляшками так, що й сісти мені ніде.

Випили по кілька чарок.

— Запрошую вас, ефенді, на обід. Пообідаємо, а потім поїдемо до Черепашиного замку. Це доволі далеко й доведеться взяти охорону.

У просторій їдальні, посередині якої стояв округлий великий стіл, накритий сніжно-білим обрусом, було тихо й затишно. На стінах висіли дорогі картини, а високо над ватраном красувався у важких золочених рамах великий портрет суворого предка Гізотів — шляхетської французької родини, покоління якої вже міцно закоренилися в нормандській землі, воювали за неї, багатіли й могутніли.

Під портретом висіла дорога козацька шабля з вигравіруваним на ній гербом.

Герб видався Аскер-паші знайомим.

Зауваживши його зацікавлення, маркіз підвів гостя до ватрана.

— Пізнаєте, чий це герб?

— Войнаровських! — здивувався вражений Аскер-паша, приглянувшися ближче вигравіруваному гербові.

— Подарунок князя Андрія Войнаровського, — посміхнувся маркіз. — Свого часу мені вдалося вирятувати його з однієї дуже небезпечної халепи, в яку він потрапив, заграючи зі саксонцями. Міг наложити головою. За це він віддячився таким подарунком, а очевидно, що з того моменту ми втримували тісний зв’язок і співпрацювали.

— Про бідолаху й вістки нема. Хто раз попався в Петрові руки, той пропав.