Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Хоч погляди істориків-дослідників про особу наказного гетьмана Павла Леонтієвича Полуботка та його коротке турботливе гетьманування є різні, проте він перейшов до історії українського народу як гетьман-мученик за волю України, за українську національну справу. Таким українським патріотом — борцем за права й вольності українського народу характеризує Павла Полуботка д-р Святомир М. Фостун, відомий суспільно-громадський діяч, публіцист і письменник у своїй історичній повісті п. н. «Нас розсудить Бог», що її даємо читачам до рук.
Чи були в наказного гетьмана Павла Леонтієвича Полуботка таємні зв’язки з гетьманом Пилипом Орликом і мазепинцями, котрі проживали поза межами України й діяли в користь української національної справи? Безумовно, що були. Одначе вони втримувалися в найбільшій обережності з уваги на московських шпигунів і донощиків. Саме тим зв’язкам і питанням української проблеми, які впліталися в хитрюще плетиво тогочасної європейської політики, присвячує автор багато уваги у своїй повісті, в якій перед очима читачів пройдуть багаточисленні, часто й химерні персонажі, різні цікаві, тогочасні події, що відбувалися не тільки на прегарній українській землі, але й в різних європейських державах, а також і в османській імперії та в Московщині.
Читачі зустрінуться у повісті з різними молодими людьми, козаками, студентами, молоденькими старшинами на службі Франції, синами свідомої козацької старшини, котрі служили чесно й віддано Україні й клали за неї молоде життя.
На кольоритному полотнищі персонажів, подій і соціяльно-побутових фрагментів повісти «Нас розсудить Бог» виростає у повній своїй величі гетьман-мученик Павло Леонтієвич Полуботок, який в ім’я отчизни пішов на свою Голгофу, щоб умерти в’язнем у фортеці-в’язниці, але жити вічно в історії української нації.
Даючи читачам у руки історичну повість д-ра Святомира М. Фостуна п. н. «Нас розсудить Бог», що її видаємо в рамках Юнацької Бібліотеки СУМ, уважаємо, що автор сповнив своє завдання — закріпив величню постать гетьмана-мученика в українській художній літературі, а теж і вказав українській молоді, що служити Україні й українській нації треба й можна всюди, де тільки вона проживає, розкинена по різних країнах світу.
Віримо, що прийде час, коли українська молодь на Рідних Землях зможе взяти до рук цю історичну повість та її прочитати вільно, без страху, що буде за це переслідувана.
ВИДАВНИЦТВО ЦУ СУМ
«ИЗБРАНИЄ ГЕТМАНА ОТЛАГАЄМЪ»Заскрипіли журливо ясени.
Гривастий прохолодний вітер прошумів по-заводіяцькому в їхніх верхах, помчав буйно метелицею по вулицях Глухова, розмітаючи по всіх усюдах пожовкле листя, вигулькнув аж на верхів’я високих копулястих бань глухівського собору й погнався жвавим молодиком ген-ген далеко поза город, де буйночервінню погідної осени прикрасилися гаї і потягнувся в безкраю далечінь сумовитий степ.
Із-за високих тополь виходив на зоряне небо круглолиций місяць і лукаво підморгував усміхненим зорям.
Над Глуховом лягла тиха осіння ніч.
У городі стихла давно рухлива метушня. Статечні міщани та райці сиділи у своїх домах, підраховуючи денні зиски, крамарі сліпали у складах, перекладаючи товар і приготовляючи його на наступний базарний день, а козаки-гульвіси похмелялися в шинках, регочучи голосно з різних безсоромних слівець, яких не поскупляли сивовусі й довгочубі веселуни, що їх ніколи не бракувало там, де веселилося козацьке заднє товариство, а найпаче в шинках.
Час від часу забігали до шинків проїзні гінці з полків, які повертали із Глухова додому. Вони завжди спішилися й були скупі на розмову. Хильнувши чарку-дві, кидали шинкареві дрібну монету, навіть не вимагали решти й за хвилину вже скакали вулицями Глухова, аж дудніла земля під копитами їхніх прудконогих коней.
Та ще заходили до шинків царські люди — стрільці, єгері, райтері чи драгуни з московської залоги, що стояла у Глухові. Часом приходили й москалі — писарі та підписчики з канцелярії Малоросійської Колегії. На їх вид змовкали веселі козаки, супилися й недружелюбно зиркали на московських зайд. Шинкарі ж із удаваною гречністю обслуговували царських людей, здираючи з них удвічі дорожче за горілку, ніж від козаків. Розмова між козаками й москалями не в’язалася, це москалі відчували та й собі сердилися на запеклих «хахлів».
Просторий гетьманський двір був слабо освітлений.
Світилося лише у приміщеннях двірської служби та в кухні, де сиділи при вечері втомлені шафарі, ключники, покойові, посильники і свічкарі, відпочиваючи після цілоденної мотанини. Правда, ще треба було довести до порядку приймальну залю, в якій увесь Божий день товпилося повно прохальників, і двірські слуги як могли, так відкручувалися від принаглювань дворецького Панасія, щоб іти робити порядок у залі.
— Таких ледарів світ не бачив! — кричав на слуг сердитий дворецький. — Як помер наш ясновельможний[1], ви геть розпустилися й пуза почали вам салом заростати. Ось пождіть ви, вражі сини, як оце я приймусь за вас, капосних, то скручу всіх у козячий ріжок, що й не писнете…
— Що такого? Чого це ви, Панасію, так сердитеся? — почувся раптом голос.
У дверях стояв молодий козацький старшина, одягнений у зелений, обшитий сріблом жупан, у червоних сап’янцях і такому ж червоному, мов кров, широченному поясі, з якого звисала шабля в дорогих оздобах. Він був справжнім красенем і мав глибокі розумні очі.
— Та ось лишенько мені з ледацюгами, — поскаржився старшині дворецький. — Говорю ж їм, окаяним, щоб ішли навести порядок у приймальні, а вони сидять собі спокійнісінько й лише лупають очима на мене. Ніхто навіть не ворухнеться… Ох, Господи, й покарав же Ти мене такими гевалами!..
— Дурниці, Панасію! — реготнув старшина. — Мислив-єм, же щось гіршого трапилося. Ваші хлоп’ята помучилися, от і
