Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

— Правда, правда, — загомоніла служба, радіючи, що молодий Черниш обстає за нею перед сварливим дворецьким.

— Не борони, Петре, тих дармоїдів, — насупився дворецький. — Вони тепер лише байдики б’ють. Андрію! — крикнув на молодого свічкаря. — Чого витріщився на мене? Біжи зараз же й доглянь, чи свічки в порядку всюди. Та подивися, чи ще радять нагорі, чи, може, вже скінчилася старшинська рада?..

— Ще радять, Панасію, — озвався йому у відповідь молодий старшина. — Ішов-єм сюди й бачив, що світилося в канцелярії.

— Діла клопітливі настали, що й казать, — пробубонів журливо дворецький. — Подейкують, ніби цар прислав до нашої генеральної старшини новий указ…

— Об чім би то був той указ? — впало запитання котрогось із слуг.

— Звідкіля мені знати? — відповів питанням на питання схвильований дворецький. — Хіба я стаю раду радити зі старшиною, чи що?.. Чув таке, а чи це правда, не знаю…

— Щось і я чув про якийсь указ, — нахмурив чоло молодий старшина. — Хотів-єм спитати батька, та не встиг, бо він пішов борзо[2] на старшинську раду й не було часу поконверзувати[3] з ним.

Старий дворецький глянув допитливо на молодого Черниша, який вловив його погляд. Одначе він говорив правду. З батьком, генеральним суддею, молодий Черниш зустрівся в часі дня лише на мить і, бачачи батька вельми заклопотаного, не відважився зупиняти його на розмову. Тому-то він і здвигнув непомітно плечима на мовчазний запит дворецького, що означало «я нічого не знаю».

Панасій любив молодого Черниша. Він виростав на його очах, приходив його завжди відвідувати, коли приїжджав додому з Київської Академії, і тоді й розказував старому дворецькому про життя в Києві. Петро Черниш був добре вихованим молодим чоловіком і побував деякий час у Польщі та Німеччині, ознайомлюючися із життям тих країн. Він захоплювався Вольтером, блискуче умним і гостроязиким французьким молодим вільнодумцем, про якого так багато наслухався в Німеччині, й хотів конечно з ним зустрітися. Для того треба було Чернишеві поїхати до Франції, одначе погані французько-московські взаємини, які тривали вже довший час, не вможливили йому здійснити таку задуману поїздку.

Повернувшися з-за кордону, молодий Черниш поступив на військову службу, що й було бажанням його батька. А втім, уся родина Чернишів виводилася зі старого козацького роду, й він швидко став сотником таки глухівської сердюцької сотні, яка звичайно повнила службу біля гетьманського двору. Як і його батько, молодий Петро вельми ненавидів москалів, уважаючи їх зайдами і п’явками, що п’ють кров з української землі. Через те він і не поважав старого та хворобливого гетьмана Скоропадського й у своїх мислях усіляко його зневажав за підлабузнювання цареві й московським вельможам. Та ще не міг простити молодий Черниш Скоропадському його відступлення від гетьмана Мазепи й часто розмовляв про те зі своїм батьком.

Старий Черниш дуже турбувався долею козацької землі, яку московський цар силою втягав у щораз тугіше ярмо неволі. Він сердився на опанілу козацьку старшину, яка дбала більше про привату, ніж про свою отчизну, й не раз гостро дорікав козацьким старшинам за їхню, як він висловлювався, «обабілість». Старого Скоропадського в розмовах із сином Черниш оправдував. Хто б не був на місці Скоропадського, не зміг би йнакше поскупати. Москвини вже глибоко залізли в українську землю й на ній закріпилися, а цар Петро намагався скасувати взагалі Гетьманщину. Це правда, що Скоропадський відступився від Мазепи, але все-таки він, хоч як йому приходилося важко, боронив, як міг, вольностей України. Жорстокий цар Петро, щиро чи нещиро, все-таки рахувався зі старим гетьманом і задовільняв його прошенія чи жалоби. «Що тепер буде з нами, сину, — не знаю!..» — сказав Петрові генеральний суддя, повернувшися додому з похорону гетьмана Скоропадського.

— Не знаю, сину, — повторив він, сідаючи важко у м’яке широке крісло й сумовито похитуючи головою, а в його очах, що бачили не одне в житті, Петро помітив велику турботу і страх, — тяжке вереміє настає для нашої отчизни. Пам’ятай, — пригадалися молодому Чернишеві батькові слова, — Петро такий варвар, що й Бога розп’яв би за свою владу. Недарма самі москалі називають його антихристом. І бояться його, дуже бояться… Україну й козаків він ненавидить. О, так, Україна йому потрібна, бо це дуже багата земля. Але волелюбного козацтва він не терпить. Петро — це деспот, який радіє, коли московські вельможі плазують перед ним у страху за своє життя. Ми ж не плазуємо, й тому він нас ненавидить… Коли я кажу нас, то мислю про тих справжніх козацьких старшин, які не лижуть Петрові чобіт за даровизни й нагороди. Але їх мало, й це мене вельми журить. Хто ж буде обороняти вольності нашої землі?!

Мерехтіло тихо полум’я свічок.

Гомоніла служба, і дворецький Панасій урешті примусив покойових іти на впорядкування приймальної залі. З ними пішли теж і свічкарі, бо їм буде робота.

— Я також піду, Панасію, — підвівся молодий Черниш, одягаючи шапку з довгим червоним шликом і поправляючи шаблю. — Доброї ночі вам!

— І тобі, Петре! — підвів його дворецький аж до самих дверей.

Молодий Черниш крокував широким подвір’ям. Йому в лице війнув холодний вітер, рвучко мотнув шликом і, мов пустун, побіг далі. Місяць уже піднявся високо на небі, й зоряним густомережжям потягнувся Чумацький Шлях.

У городі ще блимали тут і там рідкі світла. Великі дзигарі на ратуші, спроваджені ще покійним гетьманом із Голландії, голосисто видзвонили одинадцяту годину ночі.

Проходячи коло вартівні, цікавий Петро заглянув крізь вікно. Кілька козаків грало в підкидного дурня, дехто лежав, а службовий старшина читав книжку, розсівшися вигідно біля столу.

«Завтра моя сотня нестиме варту», — міркував Черниш, проходячи повз вартових, які, побачивши сотника сердюцької сотні, випросталися.

Вийшовши на вулицю, поза дебелі, обковані залізом ворота гетьманського двору, Петро ще раз глянув на гетьманську палату.

Нагорі, де приміщувалася канцелярія, ще світилося.

Там радила генеральна козацька старшина.

«Тяжке вереміє настає», — пригадалися Петрові слова його