Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Прочитав його ще раз уголос, і коли всі кивнули схвально головами, підсунув листа до підпису наказному гетьманові.

Полуботок за звичкою розгладив свій вус і не менше старанно, як Савич, вивів унизу свій підпис: «Его Царського Пресвітлого Величества войска запорожскаго полковникъ черниговскій Павелъ Полуботокъ».

Після Полуботка підписали письмо всі присутні, а генеральний писар приклав до нього велику печать.

— Хвала Богу, одне преважливе діло за нами, — сказав Полуботок, — але ще маємо друге, теж вельми дражливе. Прочитай, Семене, — звернувся він до Савича, — письмо, яке прислав цар з Астрахані.

— З Астрахані? — здивувалися старшини. — Чого ж він хоче знову від нас?..

— Ось послухайте самі, — знизав плечима Полуботок.

Генеральна старшина аж торопіла, слухаючи нової царської вимоги, щоб вислати негайно кілька тисяч козаків у похід на допомогу царській армії, яка почала воєнну кампанію проти персів.

— Кілька тисяч козаків!.. — розвів руки Полуботок. — Звідки ж ми візьмемо тих кілька тисяч?.. Цар своїми безперервними війнами й земляними роботами так вигубив наше козацтво, що довів нас до краю. Козаків же не натрусиш, мов груш із грушки, й не наловиш, мов риби в сіті…

— Діло вельми щекотливе[4], — розважав уголос генеральний осавул. — Мислю, же презентувати козаків цареві не єсьмо в силі теперечки. Полки наші барзо слабі. Вцалє то самий молодняк, а же такого молодняку не можемо посилати в похід, о том нема дискурсу[5]. Цар буде фуритися[6], але ми мусимо секурувати[7] наше козацтво, бо що ми без нього чинитимемо?.. Петро зумисне витягає козаків, жеби його здевастувати[8]…

— Як у тебе, Даниле, з козаками? — спитав Полуботок миргородського полковника.

Апостол скривився.

— Так сказати, у мене нікчемно. Є багато хворих. Молодняку не дуже-то… Три тисячі козаків пропали мені на тих клятих ладозьких земляних роботах. Чимало вернулося каліками або зовсім не здібними до дальшої служби. Пользи[9] з таких уже немає ніякої…

— В мене теж не ліпше, — зморщив чоло полковник Маркович. — Знаєте, же послав-єм недавно одну тисячу Голіцину…

— Цар буде хапати нас за горло, — зауважив суддя Черниш, — коли не дамо йому козаків.

— Достоменно так і буде, — підтримав його генеральний писар.

— Вислати козаків треба, але якнайменше, — дораджував Милорадович, — скажімо, одну тисячу. Відмовитися не можемо, бо Петро позриває нам голови. Отож ідім на проволоку часу. Поки козаки зберуться, поки виберуться в похід, промине багато часу. Цареві ж напишемо негайно, що ми з охотою раді б учинити його государську волю, але не можемо виставити більше як тисячу комонників. Хай собі цар біситься, але в нашому письмі треба представити йому у фрасотливий[10] спосіб стан наших полків. Ти, Семене, кебетний[11] у тому, — звернувся він до генерального писаря, — скомпонуєш такого листа, жеби цар не звонпив[12] у нашій щирості.

— Воно й добре, — згодився Полуботок. — Пошлемо цареві поки що тисячу козаків. Завтра напишеш, Семене, до ніженського і стародубського полковників, щоб збирали козаків, а ви, панове полковники, — звернувся він до Апостола й Милорадовича, — дійте так, щоб із ваших полків козаки теж були готові в похід у найближчому часі.

Свічкарі погасили свічки.

Покойовий підійшов навшпиньках до Полуботка, який сидів біля столу, підперши рукою голову, й запитав, чи ясновельможний не рачить[13] іти відпочивати? Але Полуботок заперечливо махнув головою!

Старий покойовий уклонився низько наказному гетьманові й, виходячи, причинив потиху двері.

Полуботок підійшов до вікна.

Чумацький Шлях геть уже розгубився в зоряному килимі, а місяць, ого, бач, як піднявся високо.

По подвір’ї проходжувалася повільно сторожа.

В городі вже ніде не видно світла. Пізня ніч.

Спить Глухів.

Наказний гетьман зітхнув і повернувся спиною до вікна.

Він утомлений. Звалився знову у крісло, виложене зеленим оксамитом. Полум’я свічки у трійнику на столі нагло замигало, скорчилося і згасло. Потягнуло легким чадом.

Наказний гетьман скривився. Не терпів смороду згаслої свічки. Колись давно в одному з походів, здобуваючи лівонське місто, він бачив, як горів людський труп. Із того часу не, зносив смороду чогось згорілого.

В кімнаті було дуже тихо.

В шафах із доброго дуба із крученими химерно підніжками стояли рівними рядами книжки й лежали хроніки, мемуари, діяруші та різні документи — все поскладане як слід. Так і годиться бути в гетьманській канцелярії.

На невеличкому столикові, під стіною, лежала за склом на оксамитовій подушці гетьманська булава й вигравала самоцвітами.

Полуботок, підвівшись з крісла, підійшов повільно до столика й, піднявши скляне вічко, взяв булаву до рук.

«Яка вона важка!»

І приманлива.

Чи зможе втримати її у своїх руках?..

«Важко тобі буде, Павле Леонтійовичу, ой важко», — неначе говорили йому зі стін гетьманські портрети. Вже і Скоропадський між-ними, лише немає Івана Степановича Мазепи.

Виклятий царем.

Небезпечно і згадати тепер про нього.

«Тебе виклинають, Іване Степановичу, — заворушилися тихо Полуботкові уста, — але вічним ти будеш в історії нашого народу. Ти піднявся великого діла, й не твоя вина, що не зміг його довершити. Ти вмер, Іване Степановичу, але твоя ідея житиме вічно. Не вб’є її Петро, ані його