Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

Як довго встоїть?!

Як довго може встояти коренастий дуб, що його намагаються розколоти північні гурагани, які шарпають і обламлюють його гілля? Свої ж шашелі точать дуба.

Так-так, шашелі точать козацького дуба…

Диявол уселив лукавство в козачі душі. Задля привати опоганюють свою козацьку честь, плазують перед москалями. Диявольське зерно посіяла Москва на українській землі й родить воно те зерно, нечестивий плід — зраду, донощицтво і підлоту.

Мов чума розноситься оця нечисть по Україні, розкладаючи козацький люд.

Найдужче старшину.

Хвала Богу, що не всю…

Московський затиск за минулих тринадцять років примусив багатьох козацьких старшин схаменутися і призадуматися над долею козацької землі. Та й серед козацтва й народу кріпшає спротив московському насиллю. Не помагає і горланя московських прихвоснів і наймитів.

Шумує козацький люд…

Нелегко навіть Москві вхопити його за гортанку.

Він буйний і химерний зі широкою степовою вдачею, яка любить орлом ширяти у просторах, а яка в’яне й гине в неволі, хоч би навіть і в золотій клітці.

— Ех, народе мій! — зітхає важко гетьман, вдивляючись широко розплющеними очима у стелю.

Куранти б'ють опівніч.

Година духів.

— Чи не надходить оце моя дванадцята година?.. Боже, не остави м’я, во скорбіях моїх!.. Чи збережу я отчизну мою, щоб її не проковтнула несита Московія? Чи доспіваю я свою пісню до кінця, чи, може, урветься вона розпучливим акордом мого життя?!

Не спиться наказному гетьманові.

Над ранком його ловить гострий біль коло серця. Він задихається, червоніє, обливається потом і налякана гетьманша тут же викликає придворного лікаря, який напуває гетьмана зіллям, натирає груди якоюсь мазюкою і велить, щоб гетьман лежав у ліжку кілька днів у найбільшому спокою.

Полуботок хвилюється. Як можна лежати в ліжку, коли стільки в нього турботливих справ?

Та резолютна гетьманша ставить варту перед його покоями і стрункі сердюки не допускають нікого до гетьмана.

Крізь відчинене вікно вливаються до гетьманської одпочивальні пахощі квітів, золоте сонце вкидає пригорщами проміння, а легесенький вітерець ледь-ледь ворушить важкі шовкові занавіси біля вікон.

За вікнами ходить гоже літо і вмивається голубим небовиддям.

В одпочивальні тихо-тихо. Лише повагом цокотить голляндский, химерно прикрашений дзигар.

Тик… тик… тик…

Лежить гетьман і думу думає.

Час відмірює хвилини й години.

Тик… тик… тик…

По полудні хтось шкрябоче несміливо об двері.

— Хто там?! Увійди! — озивається гетьман.

До одпочивальні всувається гетьманський блазень Кароль. Мов мале хлопченя, стоїть карлик біля дверей.

— Чого тобі треба? Ходи ближче! — мовить гетьман, киваючи рукою блазневі.

— Чув-єм, що Ваша Милість хворі. Ой, ой… ой… літо гаряче, жнива йдуть, а Ваша Милість хворі. Що то буде, що то буде?!.

Кароль підходить і вмощується на краєчку ліжка в ногах гетьмана. Він уже старуватий. Його маленьке лице, що виглядає мов засушене яблуко, густо подзьобане віспою. Одягнений він у кумедний шовковий одяг, з-під якого виглядає біла сорочка з круживом. На ногах вигідні червоні півчеревики.

— Серце в мене болить, Каролю, — говорить тихо гетьман.

— Турбот у Вашої Милости багацько. Знаю… знаю… цар і Вельямінов… Вельямінов і цар… І Галаган, і Толстой, і ще дехто… знаю… знаю… доноси шлють на Вашу Милість…

— Це не вперше, Каролю… я звик уже до людської підлоти…

— Ой, яка ж вона велика, яка велика!..

— Може, велика, може, й ні. За Руїни куди страшніше було…

— Але не було Антихриста.

— Ти теж ту пісеньку співаєш. Це не Антихрист, Каролю. Він жорстокий, це правда, але своєю жорстокістю будує імперію.

— Велике діло та криваве. Боюся, що невільниками станемо в його царстві.

— Не бійся, Каролю. Петро не вічний. Доки я живу, не дам нашої отчизни на поталу…

— Дав би то Бог. Кріпися, гетьмане!.. Важкі часи грядуть… Ой, важкі! Не вір Петрові й не їдь до нього, бо не вернешся ніколи…

— Та що це ти завів? Я й не збираюся їхати до царя. Що це тобі приверзлося?!

— Ой, ні… ні… не приверзлося. Цар хоче твоєї гибелі. Чуєш не їдь! — зірвався нагло блазень з ліжка.

— Не їдь! — кричить він уже біля дверей своїм старечопискливим голосом і шмигає прожогом за двері.

— Що це на нього найшло? — дивується гетьман. — Наче щось віщує чортяка мала?..

Віщування гетьманського блазня Кароля таки сповнилося.

На третій день, коли гетьман усе ще лежав в ліжку, до нього навідався генеральний писар Савич і генеральний обозний Лизогуб. Лише глянувши на них, Полуботок зміркував, що трапилося якесь лихо. Обидва були бліді і схвильовані.

— А з вами що таке?!

Савич подав мовчки листа наказному гетьманові.

Гетьман почав уважно читати. Він аж підвівся з подушок, прочитавши, що цар вимагає, щоб наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш явилися своїми собственними персонами в Петербурзі, а тим часом козацькі полки, котрі не є в поході, залишивши невеличкі залоги в городах, повинні вийти спішним маршем у степ і прилучитися там до військ Його Світлости князя Голіцина, бо є небезпека татарського нападу на південні землі Малоросії. А тому, що наказний гетьман повинен їхати в Петербург, государ велить, щоб козацькими полками командував миргородський полковник Данило Апостол.

Прочитавши царське письмо, Полуботок замислився. Виклик до Петербургу не ворожив нічого доброго. Ніякої небезпеки зі сторін татар немає. Принаймні про таку небезпеку нічого не було відомо в гетьманській військовій канцелярії. Коли б така небезпека була, то про неї гетьманська канцелярія знала б раніше, ніж Петербург. Виглядає, що Петро наготував якийсь новий підступ. Чим довше Полуботок передумував ту