Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
— Сказано тобі, що не можна лізти до Його Милости, так і слухайся.
— Хочу бачити наказного, — впирався якийсь старий, але бадьорий голос.
— Не можна. Не пущу!
— Сам піду…
— Не підеш…
Розговір став щораз голосніший.
— Що вони там завелися? — вийшов гетьман і собі з намету.
— Та це сотник возиться з якимсь навіженим, — мовив Черниш.
— Звідкіля він тут узявся? — дивувався Савич. — Ну й морока. Розбудив мене гаспид.
— Та й мені не спиться, — позіхав Черниш.
— Ходіть, панове, до мого намету, — сказав Полуботок, — вип’ємо малинівки та й погуторимо. Мені теж не спиться…
— Оце добре, — зрадів Савич.
Почали частуватися.
За деякий час сколихнулася заслона і при вході з’явився старий дідуган, босий у латаній полотняній свитині, з костуром у руках. Довга сива борода спадала йому майже до пояса, а сиве волосся розкидалося довгим повісмом на плечах.
Дідуган був старезний, але виглядав черство і здорово.
— Ого-го-го. Не в пору я прийшов. Панове старшини випивають. Напій кров’ю червоніє. А може це кров? Хто зна… хто зна?!
— Ти хто такий, діду?
— Я — ніхто… колись козаком був, давно, давно, вже й забув коли. Тепер вільним птахом ширяю, з вовками-сіроманцями розмовляю, з ними дружу.
— Кажеш, козаком був. Під чиїм рейментуванням ходив? — цікавився Савич.
— Давно, давно дуже… не пригадую… може, вас іще й на світі не було… еге ж, дуже давно…
— Де ж ти, діду, проживаєш тепер? — питав його гетьман.
— У степу, серед могил, оподалік од лукавих людей. Минуле згадую, журюся теперішнім, майбутнім вістую…
— Ти віщун, діду?
— Віщую лихо. Хижак кігті розняв і роздирає нашу, отчизну… бачу кров, розкинуті кості нашого козацтва по далеких краях… бережися наказний, — підходив дідуган ближче до гетьмана, спираючися важко на палицю, — бережися, бо лихо тобі готують… і вам усім… — звернувся він до Савича й Черниша.
— Хто готує діду?
— Північний цар і його люди. Бережися, гетьмане! Постій за отчизну, як стояв Мазепа. Великий пан був… великий бенкет розвів і гіркі поминки справив під Полтавою…
— Сідай, діду, — мовив гетьман, — ти, мабуть, голодний? Покличу слуг, щоб принесли тобі їсти.
— Спасибі тобі, гетьмане, спасибі. Не голоден я. Я духом козацьким живу. Не по смаку мені ваша їжа… піду собі.
— Куди ж ти, діду, підеш серед ночі? Заночуй у таборі, а вранці й підеш собі.
— Спасибі, спасибі вам… ночі я не боюся… нічка — козацька мати… Чуєш наказний, бережи Україну. Не злякайся кайдан за неї… чуєш, бережи отчизну… піду я… доброї ночі вам, панове, спіть здорові, та глядіть, щоб не проспали долю отчизни… доброї ночі!..
І вийшов, залишивши по собі довгу мовчанку.
— Дивний дідуган, — перервав її Савич.
— Юродивий, — додав Черниш.
— І так, і ні, — говорив гетьман, — таких багацько ходить по нашій землі. Бачили, який старий. Мов вічний жид…
— А може це дух? Чули, що говорив. І їсти не захотів.
— Дух невмирущого козака-характерника, — хитав головою Черниш, — козацький дух, що вічно живе й не вмирає…
— Віщун, — мовив гетьман задумано, — чули, як накликав мене стояти за отчизну, згадуючи про царя й кайдани. Чи не готує їх нам цар Петро?! Підступу московського біймося, панове…
Розійшлися пізно вночі.
Гетьман довго не міг заснути.
Перекидався з боку на бік, вслухувався як вітер шумів у діброві, термосив стінами намету, а в ухах усе вчувалися слова дідугана-віщуна: — Постій за отчизну, не злякайся кайданів… чуєш наказний!..
Шумливий вітер заколисав урешті до сну втомленого й схвильованого гетьмана.
Давно вже спав козацький табір.
Лише вартові перекликалися.
Другого дня гетьманська валка в’їхала у невеликий пограничний город.
Гетьмана вітали місцевий городський отаман і сотник, обидва поставні, мов дуби, в супроводі городської і сотенної старшини. При в’їзді до города вишикувалася місцева козацька сотня з обидвох сторін. Гетьмана й генеральну старшину приймали в ратуші, а козаків гостили на майдані, що весь зароївся людьми. Всім було цікаво побачити гетьмана та його почет. Смагляві стрункі дівчата не зводили очей із вродливих гетьманських сердюків, одягнених у темнозелені жупани, які й собі споглядали зальотно на дівчат, одягнених у корсетках, вишиваних сорочках, салджарівських плахтах і взутих у різнокольорові чобітки.
Була саме неділя. Городське парубоцтво й собі вистроїлося, а після від’їзду гетьмана потягнулося до гойдалок, де воно почувалося найсвобідніше.
Гетьман гостював у городі коротко. Тільки пообідав, і гетьманська валка, оточена сердюками, вирушила в дорогу. Валку супроводила городська сотня, яка їхала аж до московської границі, що її можна було впізнати по насипаних, далеченько один від одного, земляних горбках, котрі тягнулися почерез лісостеп.
Переїхавши границю, козаки мимоволі оглянулися. Дехто перехрестився. Прощалися з рідною землею.
Далі вже потягнулася Московщина.
Лісостеп переходив у глибокі ліси, серед яких тут і там розкидалися селища, з чорними рубленими хатами з дерев’яними дахами та з неймовірно брудними ізбами, в яких відразливо воняло, квоктали кури, дерлися собаки, а ночами швармували таргани.
Через кілька днів утомлюючої подорожі гетьманська валка в’їхала в московський більший город — Великі Луки.
Наказного гетьмана зустрів воєвода Іван Іванович Мєріщов, у супроводі свого почту та уклінно просив гетьмана гостювати в його дворі.
Хоч козаки й неохоче зупинялися в московських селищах і городах, проте потомленим коням треба було відпочити, й рад не рад гетьманській валці довелося пробути кілька днів у Великих Луках. Це був великий город, у якому стояв полк московських стрільців і дві драгунські сотні.
У городі весь час юрмилися
