Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун
Вода в Коломаку зеленіє і зливається з надбережною тирсою в одну довженну хвилясту стрічку, яку начебто хтось розкинув серед степової трави, спаленої в багатьох місцях південною гострою спекою.
Спека така, що у степу ніби все завмерло.
Навіть шуліка, що виснув довгенько у повітрі, спостерігаючи чи немає якої добичі серед степової трави, десь зник, а чайки, проквилівши жалібно, може, скликаючи своїх діток, і собі поховалися серед трави.
Здавалось би, що степ зовсім занімів і завмер під палаючим сонцем, яке великим розпаленим золотистим колом котиться помаленько по небесній куполі.
Коли ж ні.
Подорожній, що проїжджав би степом у таку пору, почув би без сумніву глухий гул, що нісся від річки, а під’їхавши ближче до Коломаку, побачив би на своє превелике здивування величезне людське муравлище, розкинене обабіч річки. В тому муравлищі, яке диміло сотнями вогнищ, метушилися люди, іржали коні, ревів скот і біліло море наметів.
Під’їхавши ближче, подорожній впізнав би відразу, що це розкинувся козацький табір, бо всюди аж мерехтіло від різнобарвного козачого одягу: червоні, голубі, зелені, чорні, сині жупани чергувалися з білими сорочками, багацько козаків були без сорочок, лише у шараварах, а їхні обгорені сонцем смагляві тіла аж пашіли здоров’ям. Кому з козаків не було пильного діла, той купався у річці, або вилежувався на беріжку, мало не голяком, прикривши чим-небудь грішне тіло.
В таборі гуде.
Підходить обід, кашовари ввихаються коло вогнів, готуючи їжу у величезних казанах. Вони заливаються потом і лаються вголос із козаками, котрі набридають їм своїми запитами, коли даватимуть обідати. В таборі ковалі гримлять молотами, з-під яких бризгають сліпучі іскри на всі сторони. Під дебелими козацькими возами сидять шевці й латають чоботи. Гармаші вовтузяться біля гармат, котрі роззявивши свої широкі жерла, глядять погрозливо у степ. Молоді козаки вигарцьовують на конях, б’ються на шаблях або пристрілюються поза табором з мушкетів.
В казанах доварюється каша зі салом, а на здоровенних рожнах печуться, порізані на величезні кусні, волячі туші. Побіч кухарів увихаються теж і пекарі, різники, крупосіви, м’ясоруби та салотовки. Ці останні завжди в пошані серед куховарської братії, бож ніхто ліпше за них не вміє затовкти старого сала для каші та галушок.
А тим часом хлібокрайчі нарізали й наклали гори свіжого хліба на просланих попонах й дошках.
Ось пролунала сурма. Це був знак, що обід готов. Швидко з усіх усюдів козацтво посунуло обідати у свої сотні. Козаки виймали ложки, ножі, розсідалися широким колом коло нарізаного хліба і ждали поки кухарі та їхні помічники не принесуть їжу. Рідку кашу зі салом кухарі наливають у здоровенні дерев’яні миски. Перші простягають ложки десятники, а за ними козаки. Їдять поволі. Сотенна й полкова старшина обідає у своїх наметах. Звичайно за десятниками тягнуться ложками до мисок ті, що сидять праворуч десятників, а за ними вже інші. Коли миски порожніють, кухарі наповнюють їх знову. В таборі — традиційний звичай, що треба з’їсти все, що зварене.
Поївши кашу, козаки беруться до печені. М’ясоруби розрубують на дошках печене м’ясо, швидко крають його гострими ножами на великі кусники, солять і роздають їх козакам. Кожний козак одержує рівну свою пайку. М’ясо їдять з хлібом і запивають квасом або звичайною водою. Вихід козацьких полків у степ уважався воєнним походом, у часі якого за старим козацьким звичаєм, без дозволу гострі напої були суворо заборонені.
Пообідавши, козаки хрестяться, дякують кухарям за обід і розходяться. Для впорядкування обіднього місця та приготування його на вечерю залишаються у сотнях невеличкі гурти козаків, котрі помагають кухарям у їхній клопіткій праці. Це звичайно бувають покарані козаки за яку-небудь дрібницю. Хто вкрав щось у сусіда, хто не послухав десятника чи осавула, хто програв жупана. А що таких дрібних проступків не бракувало серед тисяч козацтва, то з того вельми раділи кухарі, бож їм була завжди поміч.
У пообідну пору на козаків находили ліньки й вони вкладалися дрімати, хто під наметом, хто під возом, інші лізли у річку або лягали у шуварі.
Козакам журавської сотні Прилуцького полку не довелося довго втішатися пообіддям. Їхній сотенний писар загадав робити провірку цілої сотні й десятники побігли понад річкою, гукаючи своїх козаків, щоб негайно збиралися перед наметом сотенної старшини.
Лаючи на всі лади капосного писаря, козаки сходилися на збірку. За деякий час вийшов із намету сотенний писар Панас Гиря. Він, окинувши оком зібраних козаків, вигукнув:
— Ану, ставайте у дві лави. Та ворушіться хутчіш ледарі. Мені треба зробити облік і докласти в полкову канцелярію.
Козаки зашумівши потихо, стали хутенько у дві лави. Сотенний писар пройшовся поперед ними, поглянув чи лави рівні та й став лічити козаків: два, чотири, шість, вісім, десять, дванад… тут же голос застряг у горлі сотенного писаря, коли він углядів, що козак його сотні Хома добігає зовсім голий, як мати родила.
— Куди прешся голяком, Хомо? — закричав злякано писар. — Чи не сором тобі, бузувіре? Зараз же надінь шаравари. Що скаже пан сотник?!
Козаки реготнули, а засоромлений Хома побіг до свого намету.
— Може б ви рухалися скоріше, як вас викликають, — напустився тим часом писар на кількох спізнених козаків, — ставайте сейчас у лави, а то годі буде вас полічити. Два, чотири, шість, вісім, не веретенься, Трохиме, — покрикує писар на вертлявого молодого козака, — десять, дванадцять… не позіхай, Максиме, — присікається він до старшого козака, — розняв вершу, що аж страх… чотирнадцять…
Вже й Хома прибіг у шараварах і став у лаві, а писар усе ще не міг почислити козаків, бо спізнені козаки весь час добігали до лав. Писар зустрічав їх голосною лайкою і погрозами. Врешті прибігли захекані десятники й за їхньою поміччю писар успів перелічити всіх козаків, зробив перекличку, згідно з реєстром і, нагримавши на козаків за їхню вайлуватість, розпустив сотню.
У надвечір’я в Лубенському полку сталася прикра подія: забито киями на смерть козака чорнуської сотні Юхима Травичку. Трапилось, ось що: Травичка, який полюбляв чарку, здорово запився. Його взяли під арешт і за
