Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

б мала подати цареві чолобитню відносно окремих справ, поданих у його указі, що їх козацька старшина просить одмінити. Поїдуть в Петербург — військовий товариш Василь Биковський, який тільки що вернувся з Петербургу, стародубський полковник Петро Корецький, переяславський полковник Іван Корнич та канцеляристи — Григорій Граб’янка і Микола Ханенко. Обговорили проголошений похід у південні степи й вирішили, що до помочі полковникові Апостолові буде генеральний осаул Жураківський. З уваги на виїзд Полуботка, Савича й Черниша в Петербург, правителями гетьманської канцелярії будуть з доручення генеральної старшини — генеральний осаул Жураківський і генеральний обозний Яків Лизогуб, до часу повернення наказного гетьмана та товаришів із Петербургу.

Нарада закінчилася в надвечір’я.

Після пізного обіду полковники стали роз’їжджатися додому. Вірні Полуботкові полковники прощалися з ним вельми стурбовані. Він їх розумів. Апостолові сказав, щоб іще затримався, бо хоче з ним говорити на одинці.

Затримав Полуботок на часину теж і київського полковника Антона Танського та прилуцького полковника Гната Галагана.

Не терпів їх. Не любила їх і генеральна старшина.

— Це — Петрові лакеї, — говорив про обидвох полковників генеральний суддя Черниш.

Гетьман пригадав обидвом полковникам, щоб поробили всі необхідні приготування та виступали в похід, не опізнюючись, а коли Галаган і Толстой почали знову крутити носами, чому це Апостол має командувати військом, а не хто інший, наказний гетьман повторив їм, що так велить цар, а царського веління належиться слухати. «Хіба ж вам треба про це пригадувати», — мовив гетьман, а по його обличчі майнула ледве помітна глумлива усмішка.

— Дуже то кирпу гне наказний, — мислили полковники.

— Не знає, що його чекає. Еге ж. Захотів виборним гетьманом стать. А дзуськи! Ось, Вельямінов їм говорив, що наказне гетьманування Полуботка вже пораховане, бо його Величество очень невдоволений Полуботковим рейментуванням і мислить його зняти з наказного гетьманства. Хто ж буде гетьманом? Не буде гетьмана, — мовив Вельямінов. — Малоросією правитиме Малоросійська Колегія, натякаючи обидвом полковникам, що їм не слід забувати про нього, як про голову Колегії, а вони, відгадуючи його думку, піднесли йому багаті подарунки. Пхе! Полуботок може йорзатися собі, але за ними стоїть Вельямінов, а за ним цар, — слухаючи, як наказний гетьман прискіпувався до них за різні неполадки в їхніх полках.

— Що це скоїлося в тебе, пане полковнику, з отим дидискалом, що був посланий тобі нашою канцелярією? — питав гетьман полковника Танського.

Полковник роздратовано зітхнув:

— Мусів його прогнати. Не годився…

— Проте, не слід було його забивати в кайдани й у холодну садовити. От і наспіла на тебе жалюза за твою дерзкість.

— Спину нагаями списати б тому харцизяці, — сердився Танський, — він накоїв мені чимало лиха в полку.

— Негоже чиниш, пане полковнику, — мовив гетьман, — ось у тебе знову неув’язка з полковою старшиною у Овсінцях.

— Я ж тим гемонським душам толкував і вияснював, що не велено так чинити, як оце вони вдіяли, розігнавши магістрат, а вони, гаспиди, не слухаються, — оправдовувався полковник.

— Воно так, — міркував голосно гетьман, — але ти, пане полковнику, насів люто на сотника, обізвав його харцизякою, а воно так не годиться чинити. Адже то сотник, а не простий собі сірячок. Він подав жалобу на тебе і тепер матимеш діло з генеральним судом.

Танський червонів і сердито сопів.

— А в тебе, пане полковнику, — звернувся гетьман до Галагана, — знову клопоти таки в самій прилуцькій сотні. Жалоби шлють на тебе одну за одною. Чини так, щоб прилучани не мали причин на тебе жаліться. Як повернуся з Петербургу, розгляну їхні жалоби…

Розходяться вельми холодно.

— Ну й заспівав же нам мазепинець, — ворчав сердито Галаган, сходячи по широких кам’яних сходах на подвір’я, де вже ждала його карета і прибічна охорона в зелених жупанах.

— Хай співає, — кривився зневажливо Танський. — Це ж недовго. Як поїде до Петербургу, там заспіває на кутні…

— І я так мислю. Подумаєш! Лякає нас генеральним судом. Знаємо ми добре таких голубчиків, як старий Черниш, що заодно бунтарську думку думає.

— Уся генеральна старшина мазепинським духом натхнена. Поїла б нас.

— Атож…

Наказний гетьман, стоячи біля вікна, бачив, як обидва полковники довго гомоніли, потім потиснули собі руки та й пішли до своїх карет.

— Петрові лакеї, — промовив уголос, гірко скривившись. — Нікчемники! — додав.

За декілька хвилин у кімнату ввійшов миргородський полковник Данило Апостол.

Він глянув на наказного гетьмана. В нього під очима лягли глибокі, мало що не чорні, півкола, а лице аж посіріло.

— Що з тобою, Павле? — стривожився Апостол.

— Нездоровиться мені дуже. Серце майже щодня щемить. А тут і турбот скільки, що, Господи!.. Треба всьому дати лад і порядок перед виїздом.

— Таки їдеш?

— Що ж вдіяти? Не поїду — можуть силою забрати, а тоді, Бог зна, що може скоїтися.

— Коли ж повернеш?

— Бог один знає. Невідомо, чого Петро хоче від мене. Одного я певний, що нічого доброго мені в Петербурзі не сподіватися.

— Звісно, що так, — притакує Апостол, — уся ця Петрова затія дуже небезпечна. Тебе й Савича та Черниша викликає до Петербургу. Мене висилає з козацькими полками у степ. Чого й пощо. Адже татарва сидить тихо й навіть їй не в гадці нападати на Україну.

— Мислю, Даниле, чи, бува, Петро не хоче зліквідувати зовсім Гетьманщину?

— Та що ти, — жахається Апостол, — як це він посмів би таке вчинити?!

— Хіба ти не знаєш Петра? Він захоплений ідеєю великої московської імперії, іде весь час послідовно й вперто до своєї мети, не оглядаючись на жертви й зусилля, глухий на людське горе і сльози. Dura necessitas[96] для нього, Даниле, — це імперія. Наша Гетьманщина вельми ласий кусок для Петра. Раз він схопив його, тримає цупко, поки не проковтне…

— Dura necessitas, ти сказав,