Нас розсудить бог - Святосвіт Фостун

міщани, купці, стрільці, служилі люди та холопи. На базарному майдані було повно всякого товару й лежали купи сміття, котре гнило й відразливо смерділо. У шинках дрібні купчики, солдати, ремісники, а в торгові дні находило багацько холопів із довколишніх селищ. У шинках можна було перекусити дещицю, поїсти жареної рибини, випити горілки та закусити оселедцем чи квашеними огірками. Можна було теж і попити чайку, хто хотів. Різношерстна людська збиранина галасувала, хіхотала, випивала, гидко лаялася й поривалася до бійки, а тоді збігалися городські стражники й лупцювали кийками всіх, кого попало.

Не бракувало у Великих Луках і метушливих ділків, хитрих із біса, що їм море по коліна, котрі не боялися навіть страшного царського приказу, та жили хитрощами, як ось, хоч би, великолукський купчик Петро Іванович Толкин, що так і лисицею підходить воєводу, щоб цей видав йому «лічний пропуск»[97] до Москви. Без такого пропуску й не здумай їхати, бо можна опинитися у підвалі страшного тайного приказу.

— Не дістанеш пропуску, — мовить хмуровато воєвода. — Хіба ж я не знаю?! Все волочишся. Брав же нещодавно пропуск…

— Змилуйся батюшка. В мене пильні діла в Москві.

— Не втечуть. А втім. Із порожними руками до воєводи не ходять, хіба ж ти того не знаєш?..

— Батюшко-воєводо, будь милостивий, — кланяється Толкин у ноги воєводі, — в мене грошенят тепер немає. Вторгую, щедро нагороджу…

— Гладко брешеш, Толкин, — говорить воєвода. — Та мене не підведеш. Іди собі! Пропуску не дам. У мене тепер діл багацько. Он малоросійський гетьман у мене в гостях, а ти лізеш на очі за пропуском…

Другого дня Толкин приходить знову до воєводи канцелярії.

В ній тихо. Лише канцеляристи шкрябочуть перами. Воєводи немає і Толкину доводиться довгенько ждати поки врешт приходить воєвода. Він у повній військовій формі й при шаблі.

— О, ти знову тут? — зневажливо споглядає воєвода на купчика. — Пропуск хочеш? Не дам… не дам…

— Я батюшко — милостивий воєводо, не за пропуском, а зі «словом»[98] прийшов до тебе.

— А, — це діло друге. На кого доказуєш?

— На купця Митьку Трофановича…

— А, знаю… знаю його. Он подлец, вроді тебя. Ну, розказуй…

— Батюшко-воєводо! Мені даже соромно й говорити таку хулу…

— Говори, говори, — сердиться воєвода. — Ні, то сейчас же звелю списати тобі спину.

— Говорив Митька, що ти, батюшка, казнокрад, хабарі горнеш, затискуєш нарід і самий… — тут Толкин злякано замовкає.

— Що самий? — їжиться воєвода, — говори ж!

— Подлец, — випалює Толкин.

В канцелярії всі ахнули, а воєвода аж онімів.

— Подавать мерзотника сюди, — залютував він по хвилині, — кнутом гада… у підвал його!..

Сполохані канцеляристи метнулися вмить із канцелярії гукати солдатів, щоб ішли сейчас за купчиком, а роздратований воєвода не знаходив собі місця. Він наче й не помічав Толкина, який стояв у кутку канцелярії, готовий на кожний кивок лютого воєводи.

— Ти чого ще тут сторчиш? — напустився воєвода на Толкина. — Сказав, що знав і ступай додому. Як набрехав на Трофановича, звелю тобі так списати спину, що до суду-віку пам’ятатимеш…

— Правду істинну я сказав тобі, батюшко-воєводо.

— Увидемь. Ступай домой. Чого тобі ще? — хмуриться воєвода, бачачи, що Толкин не квапиться виходити з канцелярії.

— Якже ж із моїм пропуском, батюшка?

— Чорт із тобою, — сердиться воєвода, — приходь завтра, дам пропуск…

Багацько всякої дивовижі побачили козаки у Великих Луках. Було тут багато цікавого, та все чужого, часто незвичного, а то й осоружного. — Московщина була зовсім одмінною країною від Гетьманщини й ту велику одмінність козаки помічали на кожному кроці.

Товплячися між ярморковою товпою, козаки, почувши, що поротимуть якогось купчика, потяглися й собі за натовпом, що нахлинув на невеликий майданчик, по середині якого був дерев’яний поміст із здоровенним стовпом, що на ньому був підвішений за руки бородатий чолов’яга, оголений до пояса.

Із краю помосту стояв суворий воєвідський суддя в чорному халаті, а біля стовпа кат випробовував кнут. Суддя кивнув катові і цей, відступившись, розмахнувся й вперіщив кнутом купця по спині. Кнут одразу протяв шкіру. Бризнула кров і потекла купцеві по штанах. Він переразливо закричав із лютого болю.

— Не видержить, — загомоніли в натовпі.

— За що його карають? — допитувалися козаки.

— Купець он, — мовив невеликий ростом чоловічина, — набрав товару у борг, не повезло йому. Віддати позику не зміг і задумав утекти. Спіймали і суддя присудив бити його кнутом.

Катований купчик спочатку ревів із болю, а потім і замовк. Коли його відв’язали, спина була суцільною кривавою масою.

Юрба споглядала вороже на суддю, котрий із холодною байдужістю сходив із помоста. Його зразу ж оточили городські стражники й у їхньому супроводі суддя подався до воєвідської канцелярії.

Люди, погомонівши та пожалівши півживого, скатованого купчика, почали розходитися.

Через день гетьманська валка виїхала в дальшу дорогу. Її супроводила доволі далеченько драгунська сотня, вислана воєводою, на знак пошани до наказного гетьмана.

Їхали все далі й далі на північ.

По дорозі натрапляли на свіжо попалені селища, монастирі й церкви. Залякані люди розповідали, що це царські люди розправляються із старовірами.

Часто-густо, проїжджаючи нев’їждженими московськими дорогами, можна було побачити повішених на придорожніх деревах монахів, попів і простих холопів.

Тоді веселі козаки вмовкали й похнюплювалися.

Сотник Безвусий пробував їх розвеселити.

Не виходило.

Дорога ж слалася — далека, далека… Й непевна.

НАД КОЛОМАКОМ

Степові кінця і краю немає.

Ген далеко, ледь-ледь бовваніють високі могили, наче стоять на сторожі безкрайного степу.

Пливуть по небесній блакиті малюсенькі хмаринки,