Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Ми з Лаурою вперше їдемо вздовж Чорної річки, тому з цікавістю озираємося навкруги. Піднята курява огорнула нас вохряною хмарою. Мем загорнула обличчя шаллю і стала схожа на індуску. Батько радіє, балакає з віжками в руках. Я його бачу таким, яким ніколи не забуду — високим і струнким, в елеґантному сіро-чорному костюмі, із зачесаним назад чорним волоссям. Бачу його профіль, тонкий ніс з горбинкою, доглянуту борідку, його руку аристократа, яка великим і вказівним пальцями, наче олівець, завжди тримає сиґарету. Мем теж дивиться на нього, я знову бачу вогонь в її погляді, пригадуючи той ранок на курній дорозі, що тягнеться вздовж Чорної річки.
Коли ми дістаємося до водойми Еґрет, батько прив’язує коня до гілки тамариндового дерева. Вода в ставку чиста, небесної барви. Вітер здіймає хвильки, від яких хвилюється очерет. Ми з Лаурою кажемо, що хочемо скупатися, але батько вже йде до споруди, на якій стоїть генератор. У дерев’яному будиночку він показує нам динамо-машину, що дротами і пасками сполучається з турбіною. У напівтемряві зубчасті передачі блищать дивним блиском, який лякає нас. Батько показує також, як вода зі ставка через канал повертається до Чорної річки. Великі котушки кабелю стоять біля генератора на землі. Батько пояснює, що кабелі протягнуть вздовж річки до цукроварні, потому звідти через пагорби до Тамарен і Ущелини Букана. Пізніше, коли установка пройде випробування, електроенергія піде далі на північ — до Медини, Вольмара, можливо, навіть до Фенікса. Батько розмовляє з нами, з Мем, але його погляд спрямований кудись у інший час, у інший світ.
Отож, ми не припиняємо думати про електроенергію. Нам з Лаурою ввижається, що вона приходитиме вечорами, просто так, наче диво, і раптом освітить усе в нашому будинку і засяє надворі на рослинах і на деревах, наче вогні святого Ельма. «Коли вона нарешті буде?» Мем усміхається на наше запитання. А нам хочеться, аби таємниця вже здійснилася. «Незабаром…» Вона пояснює, що треба змонтувати турбіну, зміцнити греблю, поставити дерев’яні стовпи і почепити на них кабелі. Усе це вимагає місяців роботи, можливо років. Ну, скільки ще нам чекати? Батько ще нетерплячіший, електрика — це також кінець його клопотів, початок нових статків. Дядько Людовік зараз не вірить, він побачить, він зрозуміє — на всіх цукроварнях електричні турбіни прийдуть на зміну паровим машинам. Батько майже щодня їде до Порт-Луї, у Рампар Стріт. Бачиться з впливовими людьми, банкірами, підприємцями. Дядько Людовік не приїздить до Букана. Здається, він не вірить в електроенергію, принаймні — в цю. Лаура чула, як батько сказав про це якось увечері. А якщо дядько Людовік у це не вірить, то як вона тут з’явиться? Адже всі землі довкола належать йому, йому належать усі річки. Навіть урочище Букан — його. Ми з Лаурою проводимо те останнє літо, той довгий січень, за читанням, лежачи на горищі прямо долі. Ми зупиняємося щоразу, коли йдеться про електричну машину, динамо чи просто про лампу розжарювання.
Ночі — важкі, під москітною сіткою у волозі простирадл поселилося якесь неясне чекання. Щось має статися. У пітьмі я чекаю на шум моря, дивлюся крізь віконниці, як сходить повний місяць. Як ми знаємо, що має щось статися? Можливо, через вигляд Мем щовечора під час уроків. Вона намагається нічого не виказати, але її голос — не такий, як завжди, її слова — інші. Ми відчуваємо в ній тривогу, нетерпіння. Іноді вона замовкає посеред диктанту і дивиться в бік високих дерев, наче щось має з’явитися.
Одного дня пополудні, коли я повернувся з довгого блукання лісами у гирлі з Дені, на веранді я помітив батька і Мем. Лаура стояла трохи оддалік. Серце замлоїло, бо я відчув, що поки був у лісі, сталося щось серйозне. А також боявся батькових нарікань. Він стояв біля сходів з похмурим виглядом, дуже худий, його чорний костюм висів на ньому як на жердині. Як завжди, вказівним і великим пальцями правої руки він тримав сиґарету.
— Де ти був?
Запитав, поки я підіймався сходами, я зупинився. Він не чекав відповіді. Просто голосом, яким він ніколи не говорив, дивним, трохи не своїм, сказав:
— Мають статися серйозні події…
Він не знає, як продовжити.
Мем і собі втручається у розмову. Вона бліда, у неї розгублений вигляд. Саме від цього мені робиться зле. Я б дуже не хотів чути того, що вона збирається мені сказати.
— Алексісе, ми змушені покинути цей будинок. Ми маємо поїхати звідси назавжди.
Лаура нічого не каже. Вона виструнчилася на веранді, дивиться просто себе. У неї таке саме безпристрасне і закам’яніле обличчя, як тоді, коли дядько Людовік іронічним тоном питав у неї її ім’я.
Уже смеркло. На садок опустилася тиха ніч. Раптом перед нами над деревами дивним сяєвом спалахує перша зірка. Ми з Лаурою дивимося на неї, так само як і Мем, вона теж підводить голову до неба, дивиться на зірку, наче бачить її вперше над Чорною річкою. Ми довго і непорушно стоїмо під поглядом зірки. Під деревами густішають тіні, ми чуємо нічне потріскування, шарудіння, пронизливе дзижчання комарів.
Мем перша порушує тишу. Каже зітхаючи:
— Яка краса!
Потім грайливо, спускаючись сходами з веранди:
— Ходімо вибирати назви для зірок!
Батько теж спустився. Йде повільно, горблячись, тримаючи руки за спиною. Я йду поруч із ним, а Лаура обіймає Мем. Разом ми обходимо великий будинок, що нагадує розбитий корабель. У хижці капітана Кука блимає світло, чути звуки приглушених голосів. Він єдиний зі своєю дружиною залишився в маєтку. Куди їм дітися? Коли він уперше прийшов до Букана ще за часів мого дідуся, йому, певно, було років з двадцять. Він щойно став чоловіком. Я чую його голос, що лунає в хижці, він розмовляє, співає. Вдалині, на полях тростини лунають інші голоси, це жінки збирають тростину або йдуть до Тамарен дорогою Різання. Ще чутно скрекіт комах і жаб’ячі співи у рову на іншому боці саду.
Для нас небо розвиднюється. Треба забути все, думати лише про зірки. Мем показує нам світила, кличе батька, щоб ставити нам запитання. У пітьмі лунає її чистий молодий голос, і мені одразу стає добре, її
