Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

починає збирати в неї листя. Я підходжу, аби подивитися на темно-зелене листя, вкрите сірим пушком, яке він складає у свою сорочку, як у мішок. «Сон-трава», — каже Дені. Він наливає трохи води на листок і простягає його мені. Тримаючись на тонких ворсинках, вода переливається, немов живий діамант. А далі він знову збирає інше листя: «Укрий-трава». На стовбурі одного дерева показує мені ліану: «Семилітня ліана». Листя, схоже на розчепірені лапи, розгорнулося у формі серця: «Дерево фаам». Я знав, що стара Сара, сестра капітана Кука, дідуся Дені, була знахаркою, що вона робила цілющі напої і привороти, але сьогодні Дені вперше взяв мене на збирання трав для неї. Сара — малагасійка, вона прибула з Великої Землі з Куком, дідусем Дені, коли ще були раби. Якось Кук розповів нам з Лаурою, що йому було так страшно, коли він прибув до Порт-Луї з іншими рабами, що виліз на дерево в Інтендантстві і не хотів звідти злазити, тому що гадав, що його з’їдять прямо там, на причалі. Сара живе на Чорній річці, раніше вона навідувалася до брата і нас з Лаурою дуже любила. Зараз вона вже стара.

Дені продовжує йти вздовж потічка до джерела. Води вже мало, вона чорна, густа на базальтових валунах. Спека така, що Дені освіжає собі обличчя і тіло джерельною водою і радить мені зробити те саме. Я п’ю з джерела свіжу приємну воду. Дені знову йде переді мною дном вузької яруги. Несе на голові свій вузол з листям. Інколи зупиняється, показує на дерево в лiсових хащах, рослину, ліану: «бензойне дерево», «дикий горець», «дерево-птах», «великий бальзам», «дівоче дерево», «ожина», «козяче дерево», «барабанне дерево». Зриває повзучу рослину з довгим листям, яке він розтирає між великим і вказівним пальцями: «Вербена». Ще далі, минаючи хащі, підходить до великого дерева з брунатним стовбуром. Зчищає трохи кори, надрізає кременем — на стовбурі проступають краплі золотавого соку. Дені каже: «Чорне дерево». Я продираюся крізь кущі, нагинаюся, аби не подряпатися колючим гіллям. Дені легенько прослизає між деревами, весь напружений. Під моїми босими ногами земля вогка і тепла. Мені страшно, але водночас тягне далі, хочеться заглибитися в саме серце лісу. Дені зупиняється перед дуже прямим стовбуром. Відриває шматок кори, дає мені понюхати. Запах п’янить. Дені сміється і просто каже: «Каніфольне дерево».

Ми йдемо далі, Дені крокує швидше, наче впізнає невидиму дорогу. Лісова спека і волога мене втомлюють. Важко дихати. Бачу, як Дені зупиняється перед кущем: «Каштанова фісташка». У його руці — довгий наполовину відкритий стручок, з якого визирають чорні, схожі на комах, зернята. Куштую одну зернину — гірка, масляниста, але додає сил. Дені каже: «Це була їжа марронів[12] і великого Сакалаву». Він уперше каже мені про Сакалаву. Батько нам якось розповідав, що він тут загинув, біля підніжжя гір, коли його наздогнали білі. Кинувся зі скелі, аби його не схопили. Мені дивно їсти з Дені те, що він їв на цьому місці, в цьому лісі. Ми далеко від струмка, зараз ми вже біля підніжжя гори Червона Земля. Ґрунт тут сухий, сонце припікає крізь мережчате листя акації.

— Ліана «куряча ніжка», — каже Дені. — «Чорна смородина».

Раптом він зупиняється. Знайшов те, що шукав. Прямує до дерева, яке самотньо стоїть серед кущів. Це гарне темне дерево, з широко розкинутими гілками, з товстим зеленим листям з мідним відтінком. Дені присідає біля підніжжя дерева. Коли я підходжу, він не дивиться на мене. Його вузол — на землі.

— Що це?

Дені відповідає не зразу. Риється в кишенях. Каже: «Залізне дерево».

Тримає щось у лівій руці. Не підводячись, Дені наспівує, так як це роблять індуси під час молитви. Хитається то вперед, то назад, співає, і в затінку дерева я бачу лише його спину в краплях поту. Коли він закінчує молитву, розгрібає землю під деревом правою рукою. Його ліва рука розтуляється, і на долоні я бачу монетку. Монетка падає в ямку, і Дені засипає її землею з мохом, який він збирає на корінні. Потім підводиться і, не звертаючи на мене уваги, зриває листя з нижніх гілок і складає його на землі поруч з клумаком. Своїм гострим кременем відриває шматки кори від гладенького стовбура. З ран тече світле молоко. Дені складає шматки кори і листя в свою сорочку і каже: «Ходімо». Не чекаючи мене, він швидко віддаляється через кущі, спускається схилами пагорбів у напрямку до долини Букана. Сонце вже сідає. Понад деревами, між темними пагорбами, я бачу вогняну пляму моря, виднокрай, на якому народжуються хмари. Позаду мене червоне передгір’я пашить від спеки, наче палаюча піч. Я швидко йду слідом за Дені до джерела, з якого починається Букан, і мені здається, що я вийшов дуже давно, можливо, багато днів тому, від цього паморочиться в голові.

Саме того літа, коли стався ураган, мій батько захопився втіленням свого давнього плану, пов’язаного з відкриттям електростанції на Чорній річці. Коли він розпочав його здійснення? Не пригадую достеменно, тому що на ту пору в батька було близько десятка різних планів, які він обмізковував у тиші і про які до нас з Лаурою доходили лише неясні відголоски. Він мав, гадаю, план будівництва кораблів у гирлі Чорної річки, а також запровадження аеростата, щоб доправляти людей з Маскаренських островів до Південної Африки. Але всі ці плани залишилися химерою, і ми знали про них тільки те, що казала Мем чи гості, які зрідка приходили з візитами. Проект електростанції певно був найдавнішим, але він почав його запроваджувати лише того літа, коли стало неможливим погасити його заборгованість. Якось після уроків Мем нам сказала про це. Вона говорить довго, схвильовано. Почнеться нова ера, нарешті ми процвітатимемо, перестанемо боятися завтрашнього дня. Батько поглибив водойму біля Еґрет, там, де сходяться обидва рукави Чорної річки.

На тому місці він вирішив спорудити електроцентраль, яка постачатиме електроенергію всьому західному реґіонові від Медини до Бель Омбр. Генератор, який він купив у Лондоні післяплатою, щойно прибув у Порт-Луї на підводі, запряженій волами, його узбережжям привезли до Чорної річки. Віднині час олійних ламп і парової машини в минулому, завдяки нашому батькові електроенергія поступово принесе прогрес на весь острів. Мем пояснила нам, що таке електроенергія, які її властивості, де її застосовують. Але ми були занадто малі, щоб це зрозуміти, хоч і щодня проводили досліди, намагнічуючи шматки паперу материним бурштиновим намистом.

Одного дня всі ми, Мем, тато, Лаура і я, візком поїхали