Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
По обіді, коли уроки з Мем закінчуються раніше, ми з Лаурою йдемо обстежувати горище будинку. Нагорі є невеликі дерев’яні сходи, що впираються в стелю, варто лишень штовхнути ляду. Під дахом з дранки півтемрява, від спеки душно, але нам там подобається. З кожного боку горища є вузькі незасклені слухові вікна, вони зачинені розхитаними вітром віконницями. Коли відчиняєш їх, видніються безкраї поля цукрової тростини Ємена і Маженти, гірський хребет, Труа Мамель і гора Рампар.
Мені подобається сидіти там, у тій схованці, до вечері і навіть ще пізніше, коли настає ніч. Моя схованка — це частина горища майже на даху з боку гір. Там багато запилюжених, поточених термітами меблів — усе, що залишилося від того, що мій прадід купив у Індійської компанії. Я сідаю на швацький стільчик, дуже низький, і дивлюся крізь вікно на панораму гір, яка виринає з тіні. Посеред горища лежать великі валізи зі старими паперами, підшивками французьких журналів, зв’язаних шворкою. Батько поскладав там усі свої старі газети. Кожні півроку він робив інший пакунок, який клав біля валіз. Ми з Лаурою сюди часто приходимо, щоб почитати і подивитися картинки. Ми лежимо ницьма у пилюці перед стосами старих газет і повільно перегортаємо сторінки. Там є, завжди з малюнком на першій сторінці, Часопис подорожей, де зображена незвичайна сцена полювання на тигра в Індії чи штурм зулусами англійців, або ще команчі, що атакують залізницю в Америці. Лаура голосно читає уривки про марсельських Робінзонів — фейлетон, який вона дуже любить. Найбільше нам подобається газета Illustrated London News і, оскільки я погано розумію англійську, я з посиленою увагою роздивляюся картинки, щоб здогадатися, про що йдеться у тексті. Лаура почала вивчати англійську з батьком, вона пояснює зміст, вимову слів. Ми не залишаємося там надовго, тому що від порохів печуть очі, і ми починаємо чхати. Проте іноді ми проводимо на горищі цілі години — в неділю, пополудні, коли велика спека, або коли лихоманка примушує нас сидіти вдома.
У газетах без картинок я роздивляюся рекламу, наприклад Паризької хімчистки і фарбувальної фабрики, Аптеки А.Флері енд А.Тулорж, Тютюну Коріньї, блакитно-чорного чорнила із сумахового[10] барвника, американських кишенькових годинників, гарних велосипедів, дивлячись на них, ми починаємо мріяти. Ми з Лаурою бавимося у крамницю, реклама нам підказує цю ідею. Лаура хоче велосипед, справжній велосипед, пофарбований чорною емаллю, з великими накачаними колесами і хромованим кермом, як ті, що видно у вітрині, коли йдеш з Марсового поля у Порт-Луї. Мене приваблюють інші речі — великі альбоми для малювання, фарби і компаси з Крамниці Вімпен або складані ножики з дванадцятьма лезами, виготовлені справжніми зброярами. Але нічого мені так не хочеться, як кишенькового годинника, виготовленого в Женеві годинникарями Фавр-Леба. Я його бачу в газетах завжди на тому самому місці, на передостанній сторінці, великі стрілки завжди показують ту саму годину, а секундна — південь. Завжди з однаковою насолодою читаю рекламні тексти, які його описують — «незламний, водогазонепроникний, з неіржавіючої сталі, з емалевим циферблатом, диво механіки, міцности, готовий служити вам усе життя».
Ось так ми мріємо у нашому прихистку під розпеченим дахом. Є також краєвид, той, який я бачу з вікна, єдиний краєвид, який я знаю, люблю і якого більше не побачу — понад деревами нашого саду простягається зелена рівнина тростини, сіро-блакитні плями алое Валгали, Ємена, труби цукроварень, які димлять, і далеко, схожий на заокруглену стіну, червоний, палаючий гірський хребет, де здіймаються вершини Труа Мамель. На тлі неба вершини вулканів чіткі, легкі, схожі на вежі замку чарівниць. Я дивлюся на них крізь вузьке вікно не стомлюючись, наче сиґнальник на чатах на непорушному кораблі. Чую шум моря в собі, позаду себе і той, який приносить вітер припливу. І я справді на кораблі, скриплять балки і підпори даху, наче невтомно пливуть назустріч горам. Саме там я вперше почув море, саме там я його найкраще відчуваю, коли воно приходить зі своїми довгими бурунами, які перекривають течію у гирлі обох річок, здіймаючи високі бризки піни на коралових рифах.
За час у Букані ми нікого не бачимо. Ми з Лаурою перетворилися на справжніх дикунів. Щойно з’являється нагода, ми втікаємо з садка, йдемо через тростину до моря. Настала спека, суха, «колюча», як каже капітан Кук. Чи знаємо ми, якою чудовою свободою користуємося? Але нам невідоме значення цього слова. Ми не виходимо за межі урочища Букан — цієї уявної місцини, яку обмежують дві річки, гори і море.
Зараз розпочалися довгі літні вакації, і мій кузен Фердинанд приходить частіше, коли дядько Людовік спускається до своїх володінь в Барфуті і Ємені. Фердинанд не любить мене. Одного дня він назвав мене «лісовою людиною», як його батько, а також сказав про П’ятницю — це про Дені. Він сказав: «зі смоли», душа і шкіра — чорні, я розлютився. Хоча він на два роки старший за мене, я наскочив на нього, намагаючись стиснути йому шию, але він швидко взяв наді мною гору і в свою чергу зігнутою рукою так затиснув мені потилицю, що я відчув, як затріщали кістки і сльози набігли на очі. Відтоді він більше не приходив у Букан. Я його ненавиджу, ненавиджу також його батька, тому що він високий і міцний і голосно розмовляє, завжди іронічно дивиться на нас своїми чорними очима, посміхається з якоюсь судомою. Останнього разу він прийшов до нас, коли батька не було вдома, Мем не захотіла зустрітися з ним. Вона послала переказати, що у неї лихоманка, що вона стомлена. Проте дядько Людовік усівся в їдальні на одне із старих крісел, яке скрипіло під його
